Роберт Льюїс Стівенсон - Чорна стріла

І, відсторонивши священика, приголомшеного новинами, Дік штовхнув двері й побіг угору, стрибаючи одразу через чотири східці.

З дзвіниці було видно, як на долоні, не тільки місто Шорбі, але й поле, що оточувало його, і море. Було близько дванадцятої години, день видався ясний, і сніг блищав проти сонця. Подивившись навколо, Дік побачив наслідки битви.

Глухий невиразний шум долинав до Діка з вулиць, час від часу дзвеніла сталь. В гавані не залишилось ні одного корабля, ні одного човна. Але у відкритому морі біліли вітрила і чорніли цяточки човнів, набитих втікачами. А на суші по засипаних снігом лугах скакали купки вершників. Одні з них намагалися проскочити до лісу, інші, безперечно, йоркісти, сміливо перехоплювали їх і гнали назад у місто. Погляд скрізь наштовхувався на безліч людських і кінських трупів, що чорніли на снігу.

На довершення картини, ті з піхотинців, які не знайшли місця на кораблях, все ще відстрілювались у порту під захистом прибережних шинків. Там горіло кілька будинків, дим валував у ясне сонячне небо і хмарою летів у бік моря.

Увагу молодого спостерігача на дзвіниці привернула купка вершників, що мчали в напрямку Холівуда. Вона вже наближалась до лісу. Вершників скакало чимало — ніде, скільки сягало око, не було більше такого великого загону ланкастерців, і вони залишали на снігу широкий слід. Цей слід показав Діку шлях, яким загін виїхав з міста.

Поки Дік спостерігав за вершниками, вони без перешкод досягли узлісся і повернули на північ. І на тлі темного лісу Дік побачив колір їхнього одягу, добре освітленого сонцем.

— Темно-червоний і голубий! — вигукнув він. — Клянусь, темно-червоний і голубий! Наступної миті він уже мчав униз. Перш за все треба було розшукати герцога Глостера, тому що в цьому безладді тільки він міг дати йому достатню кількість воїнів. Битва в центрі міста по суті вже закінчилась. На вулицях було повнісінько солдатів, що вештались без діла. Одні з них тягли на собі стільки здобичі, що в них аж ноги підгинались, інші, п'яні, горлали пісні. Але, скільки Дік не бігав по місту і не питав у солдатів, де герцог, ніхто з них не мав про це найменшого уявлення. І тільки випадково Дік наштовхнувся на герцога, коли той, сидячи на коні, давав наказ вибити лучників з порту.

— Сер Річард Шелтон, — сказав він, — ви прийшли вчасно. Я зобов'язаний вам тим, що ціную не дуже дорого — своїм життям, і ще тим, за що я довіку буду перед вами в боргу — перемогою. Кетсбі, коли б у мене було десять таких командирів, як сер Річард, я міг би через два тижні рушити на Лондон. А тепер, сер, якої винагороди ви хочете?

— Дайте мені, мілорде, — сказав Дік, — п'ятдесят вершників. Вони потрібні мені для того, щоб наздогнати чоловіка, якого я ненавиджу, і звільнити дівчину, яку він забрав з собою. Зробіть мені таку ласку, більше нічого не попрошу.

— А як звуть того чоловіка? — спитав герцог.

— Сер Деніел Бреклі, — відповів Дік Річард.

— Ловіть його, зрадника! — крикнув Глостер. — Це не винагорода, сер Річард. Ви робите мені нову послугу; якщо ви принесете його голову, мій борг вам тільки збільшиться. Кетсбі, дай йому солдатів. А ви, сер, поки подумайте, що я міг би для вас зробити, щоб віддячити вам.

В цей час йоркісти оволоділи одним з портових шинків, кинувшись на нього з трьох боків, і взяли в полон його захисників. Дік Горбань був дуже задоволений цим і, під'їхавши ближче, звелів показати йому полонених.

Їх було четверо. Двоє — слуги мілорда Шор, один — слуга лорда Райзінгема і, нарешті, четвертим і останнім, але не останнім в очах Діка, був високий на зріст старий сивий моряк. Він був трохи напідпитку і ледве волік ноги; слідом за ним, скиглячи й підстрибуючи, біг собака. Молодий герцог суворо глянув полонених.

— Повісити! — наказав він і одвернувся, щоб спостерігати за ходом битви.

— Мілорде, — промовив Дік, — тепер я знаю, якої винагороди попросити. Подаруйте життя і волю цьому старому моряку.

Глостер обернувся й подивився Дікові в обличчя.

— Сер Річард, — відповів він, — я воюю не павиними перами, а гострими мечами, і безжально убиваю своїх ворогів. У кожного з моїх прибічників у роздертому на шматки англійському королівстві є брат або друг у ворожому таборі. І якби я почав роздавати помилування, то мені довелось би всунути меч у піхви.

— Можливо, це так, мілорде, — сказав Дік, — але я, ризикуючи позбавитись вашої ласки, буду зухвалим і нагадаю вам про обіцянку.

Річард Глостер спалахнув.

— Запам'ятайте гарненько, — сказав він, — що я не люблю ні милосердя, ні тих, хто ним торгує. Сьогодні ви поклали початок блискучої кар'єри. Я виконаю свою обіцянку, якщо ви будете наполягати на цьому. Але, клянусь небесною силою, мої милості до вас на цьому закінчаться.

— Беру на себе всі збитки, — проказав Дік.

— Дайте йому цього моряка, — промовив герцог і, смикнувши поводи, повернувся спиною до молодого Шелтона.

Дік не почував ні радості, ні смутку. Він надто добре знав герцога, щоб надавати великого значення його прихильності, бо виникала вона дуже швидко й легко і тому не викликала довіри. Він тільки побоювався, що мстивий полководець відмовиться дати солдатів. Та Дік був хибної думки про честь герцога, якою б вона не була, і, головне, про твердість його рішень. Крім того, герцог вирішив, що Дік збирається переслідувати сера Деніела, тому не міняв свого рішення. Голосно наказавши Кетсбі поспішити, герцог нагадав, що рицар чекає.

Тим часом Дік обернувся до старого моряка, який, здавалося, був байдужий і до страти, що загрожувала йому, і до несподіваного звільнення.

— Арбластере, — сказав Дік, — я заподіяв тобі багато лиха, але тепер, клянусь розп'яттям, я віддячив тобі.

Та старий моряк тільки мовчки байдуже глянув на нього.

— Життя все ж таки життя, старий буркотуне, — вів далі Дік, — і коштує воно більше за кораблі й вина. Скажи ж, що прощаєш мені. Хоч твоє життя для тебе нічого не варте, але мені воно коштувало всього мого майбутнього. Я заплатив за нього страшенно дорого. Ну, не треба бути таким жорстоким.

— Коли б у мене був корабель, — сказав Арбластер, — я був би в безпеці у відкритому морі разом зі своїм матросом Томом. Але ти забрав у мене корабель, куме, і я жебрак. А мого матроса Тома застрілив якийсь негідник. «Щоб ти здох!» — промовив Том, коли вмирав, і більше ніколи не скаже