Люсі Мод Монтгомері - Блакитний Замок

буду тепер це заперечувати або применшувати. Це було перше пристрасне кохання самотнього романтичного хлопця, це було по-справжньому. Я думав, що вона теж мене кохає. Я був достатньо дурним, щоб так думати. Не тямився від щастя, коли вона пообіцяла вийти за мене. Так було кілька місяців. Тоді, — я довідався, що я їй байдужий. Випадково я підслухав її розмову, лише кілька слів. І цього було досить. Мене наздогнав фатум підслуховувача з прислів’я[67]. Подружка її запитала, як вона «перетравлює сина дока Редферна і всі його патентовані ліки».

— Його гроші позолотять Пігулки і осолодять Гіркоту, — відповіла Етель, сміючись. — Мати постійно мені повторює, щоб я його піймала і тримала так міцно, як зумію. Ми зовсім на камінні сидимо[68]. Але фе! Тільки він до мене підходить, чую запах скипидару.

— О, Барні! — скрикнула Валансі, яку аж скрутив напад гострого жалю. Забула про себе, сповнена співчуттям до Барні і гнівом на Етель Траверс. — Як вона посміла?

— Ну, — Барні встав і почав ходити по кімнаті, — це мене прикінчило. Цілком. Я кинув цивілізацію і ті кляті порошки та замандрував аж до Юкону. П’ять років товкся по світі — у всіх його найдивніших місцях. Заробляв достатньо на прожиток, з татових грошей ні цента не взяв. А тоді якось прокинувся з відчуттям, що Етель нічого для мене не значить. Ні злого, ні доброго. Просто я знав її в іншому світі, — та й по всьому. Але я не палав бажанням повертатися до давнього життя. Це не для мене. Я був вільним і вирішив, що таким і зостануся. Приїхав до Міставіс і побачив острів Тома МакМарея. Моя перша книжка вже рік як вийшла і навіть стала хітом, отож я мав трохи грошей з гонорарів, ну й купив острів. Але далі сторонився людей. Нікому не вірив. Думав, не існує таких речей, як справжня дружба чи істинне кохання. У всякому разі, не для мене, сина Лілових Пігулок. І страшенно тішився з тих диких пліток, які про мене оповідали. Зізнаюся, що деякі я сам і запустив у обіг. Шляхом неясних зауважень, які люди інтерпретували у світлі власних упереджень.

Тоді — прийшла ти. Я ЗМУШЕНИЙ був повірити, що ти мене кохаєш, справді МЕНЕ, а не батькові мільйони. Ти ж не мала іншої причини виходити за особу з тою репутацією, яку мені приписували, та ще й без цента за душею. І я тебе жалів. Так, не заперечую, я з тобою одружився, бо я тебе жалів. Але тоді — збагнув, що ти найкраща, наймиліша, найдорожча маленька приятелька і подруга, яку тільки можна мати. Розумна, щира, лагідна. Ти змусила мене повірити у реальність дружби й кохання. Здається, світ знову став добрим тільки тому, що в ньому є ти, мій меде. Хотів би я вічно жити так, як ми жили. Я це зрозумів тієї ночі, коли повернувся додому і вперше побачив світло у вікнах мого дому на острові. І знав, що ти там на мене чекаєш. Після мого дотеперішнього бездомного життя — як же це чудово було, мати дім. Дім, куди можна повернутися вночі голодним і знати, що там є смачна вечеря і веселий вогонь, і ТИ.

Але я все ще не усвідомлював, що ти значиш для мене, аж до тієї миті на стрілці. Тоді це з’явилося, як спалах блискавки. Я зрозумів, що не зможу жити без тебе, що, як не встигну тебе витягнути і тебе втрачу, то й сам помру разом з тобою, одразу ж. Зізнаюся, це мене приголомшило, я наче втратив здоровий глузд. Якийсь час цілковито не розумів, що ж робити, тому повівся як осел. А до пущі мене погнала жахлива думка, що ти маєш померти. Я завжди цю думку ненавидів, але вважав, що у тебе немає шансів одужати і намагався якось це викинути з голови. А тепер постав перед фактом, що ти приречена на смерть, а я без тебе жити не можу. Минулої ночі я повернувся додому з твердим рішенням забрати тебе до найкращих у світі спеціалістів, адже щось та можна було зробити. Я відчував, що з тобою не може бути аж так зле, як запевняв доктор Трент, якщо та хвилина на залізниці навіть тобі не зашкодила. А як знайшов твою записку, — то ледь не збожеволів від щастя, от тільки трохи налякався, що ти до мене збайдужіла і пішла, щоб мене позбутися. Але тепер усе гаразд, правда, найдорожча?

Чи це її, Валансі, називають найдорожчою?

— Я не можу повірити у твоє почуття до мене, — безпорадно сказала вона. — ЗНАЮ, що це неможливо. Що з того, Барні? Звісно, ти мене жалієш, звісно, хочеш зробити все якнайкраще, щоб навести лад. Але таким способом ладу не наведеш. Не можеш кохати мене, мене, — встала і трагічно вказала на дзеркало над камінною полицею. Звичайно, навіть Ален Терней не зумів би знайти краси у пригніченому виснаженому маленькому личку, яке там відбилося.

Але Барні на дзеркало і не глянув. Дивився на Валансі, наче хотів її схопити — чи вдарити.

— Кохати тебе! Дівчино, ти мені у саме серце забралася. Я тебе сховав туди, як коштовний камінь. Я ж колись обіцяв, що ніколи тобі не збрешу. Кохаю. Кохаю тебе тим усім у мені, що може кохати. Серцем, душею, розумом. Кожна частка мого тіла й душі дрижить від твоєї ніжності. Нікого на світі для мене немає, окрім тебе, Валансі!

— Ти хороший актор, Барні, — сказала Валансі з блідою посмішкою.

Барні не зводив з неї очей.

— Ти мені не віриш, — все ще не віриш?

— Ні.

— А, дідько! — люто скрикнув Барні.

Валансі злякано глянула. ТАКИМ вона Барні ніколи не бачила. Насуплений! Очі чорні від гніву. Скривлені губи. Мертво-бліде обличчя.

— Бо не хочеш вірити, — промовив Барні гладеньким як шовк голосом найсильнішого роздратування. — Ти від мене втомилася. Хочеш мене позбутися, — визволитися. Соромишся Пігулок і Мазі, так само, як вона. Твоя Стірлінгівська гордість теж не може цього перетравити. Все було якнайкраще, доки ти вважала, що довго не проживеш. Доки це було веселою витівкою, легеньким романсом, ти могла зі мною змиритися. Але довге життя зі сином старого дока Редферна — це геть інша річ. О, я тебе розумію, якнайкраще! Я був дуже наївним, але врешті я зрозумів.

Валансі встала. Подивилася на його розлючене обличчя. Тоді — нестримно засміялася.

— Мій найдорожчий! — сказала вона. — То ти й справді так думаєш! Ти справді