Віктор Гюго - Знедолені

чи не перекопували тут недавно землю.

Після цього незнайомець розглянувся навкруги і рушив просто через ліс.

Саме він і зустрів у лісі Козетту.

Ідучи крізь кущі в напрямку Монфермея, він помітив маленьку тінь, яка повільно сунула вперед, стогнучи і раз у раз опускаючи свою ношу на землю. Незнайомець підійшов ближче і розгледів, що то мала дівчинка, яка тягне величезне відро з водою. Він наздогнав її й мовчки взявся за дужку відра.

7. Козетта в темряві поруч із незнайомцем

Ми вже згадували, що Козетта не злякалася.

Незнайомець заговорив до неї. Він сказав серйозним і тихим голосом:

— Дитино, твоя ноша заважка для тебе.

Козетта підвела голову й відповіла:

— Так, добродію.

— Пусти-но, — сказав незнайомець. — Я понесу сам.

Козетта пустила дужку відра. Тепер вони йшли поруч.

— Воно таки справді важке, — пробурмотів незнайомець крізь зуби. А тоді запитав: — Скільки ж тобі років, дитино?

— Вісім, добродію.

– І здалеку ти йдеш?

— Від лісової криниці.

— А чи далеко ще тобі йти?

— Чверть години, не менше.

Після короткої мовчанки незнайомець запитав:

— То в тебе немає матері?

— Я не знаю, — відповіла дівчинка.

Перш ніж незнайомець устиг озватися, вона додала:

— Мабуть, таки нема. У інших є матері. А в мене нема.

І, помовчавши, сказала:

— Я думаю, її ніколи в мене й не було.

Незнайомець зупинився, поставив відро на землю й поклав руки на плечі дівчинки, силкуючись розгледіти її обличчя в темряві.

Худе й нещасне личко Козетти невиразно вимальовувалось у тьмяному світлі рідких зірок.

— Як тебе звати?

— Козетта.

Незнайомець здригнувся, наче його вдарило електрикою. Він подивився на дівчинку ще, потім зняв долоні з її плечей, узяв відро й рушив далі.

— Ти де живеш, дитино? — через хвилину запитав він.

— У Монфермеї, якщо ви чули.

— Це ми туди йдемо?

— Так, добродію.

Він знову помовчав, тоді провадив:

— Хто ж послав тебе о цій порі в ліс по воду?

— Пані Тенардьє.

Незнайомець запитав удавано байдужим голосом, у якому, проте, бриніли нотки дивного хвилювання:

– І хто вона така, ця пані Тенардьє?

— Моя хазяйка, — відповіла дівчинка. — Вона держить заїзд.

— Заїзд? — перепитав чоловік. — Ти знаєш, я хотів би переночувати в ньому. Проведи мене.

— А ми якраз туди прямуємо, — сказала дівчинка.

Незнайомець ішов досить швидко. Козетта не відставала. Вона більше не відчувала втоми. Час від часу вона дивилась на свого супутника з невимовною довірою в погляді. Її опанувало якесь незнане почуття радості й надії.

Збігло кілька хвилин. Незнайомець заговорив знову:

— А хіба в пані Тенардьє нема служниці?

— Нема, добродію.

— То ти в неї одна?

— Так, добродію.

Після короткої мовчанки Козетта сказала:

— Правда, у неї є ще дві дівчинки.

— Які дві дівчинки?

— Поніна й Зельма.

Так Козетта спростила романтичні ймення дочок Тенардьє.

– І хто вони, ті Поніна й Зельма?

— Це панночки Тенардьє. Ну, дочки пані Тенардьє.

– І що ж вони роблять, ті двоє дівчаток?

— О! — сказала дитина. — У них чудові ляльки, гарні іграшки. Їм є що робити. Вони граються, розважаються.

— Цілісінький день?

— Так, добродію.

— А ти?

— А я працюю.

— Цілісінький день?

Дівчинка глянула на нього своїми великими очима, в яких блищала сльоза, невидима в темряві, й тихо відповіла:

— Так, добродію.

Трохи помовчавши, вона додала:

– Іноді, коли я раніш управлюся з роботою, мені теж дозволяють поґратися.

— Як же ти граєшся?

— Як можу. Мені не заважають. Але іграшок у мене мало. Поніна й Зельма не хочуть, щоб я гралася їхніми ляльками. У мене є тільки свинцева шабелька, отака завбільшки.

І дівчинка показала на свій мізинець.

— А вона щось ріже?

— Так, добродію. Я ріжу нею салату і стинаю голови мухам.

Вони увійшли в село. Козетта повела незнайомця вулицями. Вони проминули пекарню, але дівчинка не згадала про хлібину, яку їй доручили купити. Супутник перестав розпитувати її й похмуро мовчав. Коли пройшли повз церкву, незнайомець, побачивши поставлені просто на вулиці ятки, запитав:

— Тут ярмарок чи що?

— Ні, добродію, це Різдво, — відповіла Козетта.

Коли підійшли до церкви, Козетта боязко торкнулась його руки:

— Добродію…

— Що, дитино?

— Ми вже близько від дому…

— От і гаразд.

— Тепер я сама понесу відро.

— Навіщо?

— Хазяйка мене поб’є, коли побачить, що я давала комусь нести його.

Незнайомець віддав дівчинці відро. Через хвилину вони вже стояли перед дверима корчми.

8. Яка прикрість, коли надаєш притулок біднякові, що може виявитись багатієм

Козетта не втрималася, щоб не кинути погляд на велику ляльку, яка досі стояла на вітрині крамнички іграшок, потім вона постукала. Відчинила пані Тенардьє зі свічкою в руці.

— А, це ти, волоцюжко! Боже праведний, куди ж ти пропала? Чи я гуляти тебе послала, ледащо?

— Пані, — сказала Козетта, вся затремтівши. — Оцей-от добродій шукає собі притулку на ніч.

Тенардьє миттю змінила свій лютий вираз на приязну гримасу, — таке перетворення властиве всім корчмарям, — і жадібним поглядом окинула новоприбулого.

— Це ви, добродію? — спитала вона.

— Так, пані, — відповів незнайомець, підносячи руку до капелюха.

Багаті подорожні не бувають такими чемними.

Цей жест незнайомця і побіжний огляд його одежі та багажу призвели до того, що приязна гримаса зійшла з обличчя пані Тенардьє. Вона сухо кинула:

— Заходьте, приятелю.

«Приятель» увійшов. Пані Тенардьє оглянула його вдруге, особливо придивляючись до зношеного редингота і трохи пом’ятого капелюха. Потім, кивнувши головою в бік незнайомця, вона наморщила носа й кинула запитливий погляд на чоловіка, який усе ще пив із возіями. Чоловік підняв указівного пальця і закопилив губу, що в подібних випадках означає: жебрак жебраком. Тоді корчмарка вигукнула:

— Ох, чоловіче добрий, мені дуже прикро, але в нас немає вільної кімнати!

— Покладіть мене, де хочете, — сказав незнайомець. — На горищі або в стайні. Я заплачу як за окрему кімнату.

— Сорок су.

— Гаразд, сорок су.

— Ласкаво просимо.

— Сорок су! — стиха вигукнув один возій. — Та ж кімната коштує двадцять су.

— Для нього — сорок, — так само тихо відповіла корчмарка. — Я не пускаю жебраків за меншу плату.

— Це справедливо, — лагідно докинув її чоловік. — Даючи притулок таким людям, ми шкодимо добрій славі нашого закладу.

Тим часом незнайомець, поклавши на лаву свій згорток і палицю, сів за стіл, на який Козетта поквапилася поставити пляшку вина та склянку. Торговець, який вимагав води для коня, сам пішов напувати його. Козетта вмостилася на своє місце під кухонним столом і знову заходилася плести.

Незнайомець налив собі вина і, ледь пригубивши зі склянки, з дивним виразом став розглядати дівчинку.

Козетта була негарна. Якби їй жилося щасливо, вона, може, здавалася б вродливішою. Бліда й худенька, дівча здавалося,