Віктор Гюго - Знедолені

долоньки; знову й знову доводилося Козетті зупинятись, і щоразу, як вона опускала відро на землю, холодна вода хлюпала їй на голі ноги. Усе це відбувалося в гущавині лісу, зимової ночі; ніхто не бачив, як мучиться бідолашна дитина. Один Бог дивився з неба на те сумне видовище.

Бачила все це і Козеттина мати — на жаль!

Бо у світі відбуваються такі речі, які змушують мертвих пробуджуватися в могилах.

Козетта дихала з важким хрипом; ридання здавлювали їй горло, але дівчинка не зважувалася заплакати — так вона боялася пані Тенардьє навіть на відстані. Нещасній дитині завжди уявлялося, що хазяйка поруч.

Але йдучи дуже повільно й раз у раз зупиняючись, дівчинка мало просувалася вперед. Козетта була в розпачі, думаючи про те, що дорога до Монфермея забере в неї не менше години, і хазяйка знову поб’є її. Ця тривога домішувалася до страху від того, що вона сама-одна в темному лісі. Козетта падала з ніг від утоми. Дійшовши до старого каштана, який вона добре знала, дівчинка спинилася трохи надовше, щоб зібратися на силі, потім ухопилася за дужку відра й мужньо рушила вперед. Але водночас бідолашна дитина не змогла стриматись і простогнала в розпачі: «О Боже! О Боже мій!»

У цю мить Козетта відчула, що відро раптом зробилося дуже легким. Чиясь рука, яка здалася їй величезною, вхопилася за дужку. Дівчинка підвела голову і побачила поруч себе високу чорну постать. То був чоловік, що нечутно наздогнав її в темряві й, не кажучи й слова, взявся за дужку відра.

У всіх випадках життя людина чує голос інстинкту. Козетта зовсім не злякалася.

6. З цього розділу читач довідається, що Довбня, можливо, не був позбавлений проникливості

Того самого надвечір’я напередодні Різдва 1823 року один чоловік досить довго прогулювався в найбезлюдніших місцях Госпітального бульвару в Парижі. Здавалося, він шукає собі помешкання, й приваблювали його найскромніші будинки цієї трущобної околиці передмістя Сен-Марсо.

Далі ми побачимо, що цей чоловік і справді винайняв собі кімнату в тому усамітненому кварталі.

Одягнений він був досить бідно, проте з бездоганною охайністю: зношений редингот із жовтого, відтінку охри, сукна, старомодна камізелька із кишенями, короткі чорні штани, протерті на колінах до сірого кольору, на голові — круглий капелюх, дуже старий і добре вичищений, на ногах — чорні вовняні панчохи і грубі черевики з мідними пряжками. Дивлячись на його біле волосся, зморшкувате чоло, бляклі губи, на обличчя, позначене розчаруванням і втомою від життя, йому можна було дати шістдесят років. Але по впевненій, хоч і неквапній ході, по силі, яка проступала в кожному русі, йому дали б не більше, ніж п’ятдесят. Вираз його обличчя був суворий і водночас смиренний, зморшки зовсім не спотворювали чола, очі дивилися з похмурим спокоєм. У лівій руці він тримав обв’язаний хустиною згорток, правою спирався на грубу палицю, певне, висмикнуту з якогось тину. Її було старанно обстругано, і вона мала досить пристойний вигляд. То був кий, що здавався ціпком.

На тому бульварі небагато перехожих, а надто взимку. Але чоловік, про якого йдеться, радше уникав їх, ніж прагнув зустріти.

Було чверть на п’яту, тобто вже смеркло, коли незнайомець проходив повз театр біля Сен-Мартенської брами, де того вечора давали «Двох каторжників». Освітлена ліхтарями афіша, либонь, привернула його увагу, бо хоч ішов він швидко, проте зупинився, щоб прочитати її. Через мить він уже завернув у тупик Планшет, де зайшов у заїзд «Олив’яний таріль» — за тих часів там продавали квитки на диліжанс до Ланьї. Цей диліжанс відходив о пів на п’яту. Коні вже були запряжені, й пасажири підіймалися по залізній драбинці у високий двоколісний екіпаж.

— У вас є місце? — запитав незнайомець.

— Тільки одне, поруч зі мною, на передку, — відповів кучер.

— Я беру його.

— То сідайте.

Перш ніж від’їхати, кучер окинув поглядом скромне вбрання пасажира і зажадав плату наперед.

— Вам до самого Ланьї? — запитав кучер.

— Так, — відповів пасажир і оплатив проїзд до кінця.

Диліжанс рушив. Коли проминули міську заставу, кучер спробував почати розмову, але пасажир відповідав лише «так» або «ні». Тоді кучер став насвистувати та лаяти коней.

О шостій вечора в’їхали в Шель. Перед заїздом, який містився у старих будівлях королівського абатства, кучер зупинив коней, щоб дати їм передихнути.

— Я зійду тут, — сказав пасажир.

Він узяв свій згорток і палицю, зіскочив із диліжанса й через мить зник. До заїзду він не зайшов.

Коли за кілька хвилин диліжанс покотив далі, до Ланьї, недавнього пасажира не виявилося й на шляху.

Кучер обернувся до тих, які сиділи в екіпажі.

— Цей чоловік не тутешній, — сказав він, — бо я не знаю його. Вигляд у нього такий, наче він не має жодного су, а тим часом на гроші він не скупує; оплатив проїзд до Ланьї, хоч їхав тільки до Шеля. Надворі ніч, усі двері зачинені, до заїзду він не увійшов, а ніде його не видно. Не інакше, як крізь землю провалився.

Незнайомець крізь землю не провалився, він просто швидко пішов шляхом, але поблизу церкви звернув на путівець до Монфермея, як людина, добре обізнана з місцевістю. Певно, він був тут не вперше.

Там, де путівець перетинає давня, обсаджена деревами дорога, яка веде від Ганьї до Ланьї, незнайомець почув голоси перехожих. Він причаївся в придорожньому рівчаку і зачекав, поки ті люди пройдуть. А втім, у такій пересторозі не було потреби, бо, як ми вже згадували, стояла чорна груднева ніч. У небі блимали хіба дві або три зірки.

Саме від того місця починається підйом на пагорб. Але незнайомець не пішов далі путівцем до Монфермея; він звернув праворуч і через поле подався сягнистою ходою до лісу.

Увійшовши в ліс, він уповільнив кроки і став придивлятися до дерев, так ніби шукав таємну, відому йому одному стежку. Була мить, коли він, здавалося, збився з дороги і став у нерішучості. Нарешті, просуваючись отак навпомацки, він вийшов на галявину, посеред якої лежала купа великого каміння, що біліло в темряві. Незнайомець підійшов до тієї купи й уважно оглянув її. За кілька кроків від неї стояло товсте, вкрите наростами дерево. Незнайомець підійшов до нього й провів рукою по корі, наче рахував ті нарости на стовбурі.

Навпроти дерева — то був ясен — стояв каштан, на стовбурі якого був прибитий клапоть цинкової бляхи, що затуляв місце, де облупилась кора. Незнайомець звівся навшпиньки і помацав ту цинкову латку.

Потім він потоптався між деревом і купою каміння, ніби хотів з’ясувати,