Джордж Мартін - Чвара королів

— Досі не брали. — Теон посміхнувся. «Але зараз настав їхній час…»

Батько на усмішку не відповів.

— То ось навіщо Робб Старк повернув тебе через стільки років? Аби ти звабив мене його задумом?

— То мій задум, а не Роббів, — гордовито вимовив Теон. «Мій задум, і перемога буде моя. А з часом — і корона.» — Я сам очолю напад, якщо буде ваша ласка. На винагороду я прошу жалувати мені Кастерлі-на-Скелі за мій власний стіл, щойно ми відберемо його в Ланістерів.

Сидячи на Скелі, він легко втримає Ланіспорт і золотоносні землі заходу. Такого багатства і могутності дім Грейджой не знав ніколи від початку віків.

— Ти наміряв собі добрячий кусень за зухвалий намір та кілька рядків літер. — Батько перечитав листа ще раз. — Цуцик не пише нічого про винагороди. Тільки про те, що ти говориш від його імені, а я мушу послухати і віддати йому мої лодії та мечі. А він навзамін дасть мені корону.

Гострі, як кремені, очі зустрілися з поглядом сина.

— Дасть мені корону! — повторив князь різкіше.

— Може, слова підібрані невдало, але насправді в листі сказано…

— Що задумано, те й сказано. Малий хоче дати мені корону. А що легко дається, те легко й забирається.

Князь Балон кинув листа на жарівницю, згори ланцюжка. Пергамен скрутився, зчорнівся і запалав.

Теон аж рота розчахнув.

— Чи ви здуріли таке робити?!

Батько щосили вдарив його тилом долоні по щоці.

— Думай, що кажеш. Тут тобі не Зимосіч, а я — не шмаркач Робб, і не терпітиму сваволі. Я — Грейджой, Великий Жнець Пайку, Король над Сіллю та Скелею, Син Морського Вітру. Ніхто не може дати мені корону. Я візьму її, заплативши залізом, як узяв Уррон Червонорукий п’ять тисяч років тому.

Теон аж відсахнувся від раптової люті у батькових словах.

— То беріть, — виплюнув він, відчуваючи біль у побитій щоці. — Величайте себе королем Залізних островів, поки нікому нема діла! А коли війна скінчиться, переможець роззирнеться навколо і побачить, що за водою якийсь старий бовдур нап’яв на голову дурну залізяку.

Князь Балон засміявся.

— Бачу, ти не боягуз. Не більший, ніж я — бовдур. Гадаєш, я зібрав лодії, аби вони переді мною гарненько качалися на хвилях? Я виріжу собі королівство вогнем і мечем… але не з західного краю, і не на заклик короля-шмаркача Робба. Кастерлі-на-Скелі надто могутній, а князь Тайвин надто хитромудрий, аби його чіпати. Хай навіть ми візьмемо Ланіспорт — втримати однак не зможемо. Ні, я прагну іншої ягідки — не такої соковитої та солодкої, зате дозрілої та беззахисної.

Але ж де висить та ягідка? Теон хотів був спитати, але раптом здогадався сам.

Даянерис I

Дотракійці кликали комету «шієрак кійя» — «скривавлена зірка». Старі бурмотіли, що вона провіщує недобре. Але Даянерис уперше побачила її того вечора, коли спалила хала Дрого — того самого вечора, коли пробудилися дракони. «То провісниця мого повернення» — казала вона собі, видивляючись у нічне небо з захватом у серці. — «Боги надіслали її, щоб вказати мені шлях.»

Все ж, коли вона висловила свої думки в словах, її служниця Дорея заскиглила.

— У той бік лежать червоні землі, халісі. Жахливі, похмурі місця. Так кажуть наїзники.

— Ми мусимо іти туди, куди вказує комета, — наполягала Дані… хоча по правді, то був єдиний шлях, відкритий для неї.

Вона не сміла повернути на північ, до величезного океану трави, який прозивався Дотракійським морем. Перший халазар, який перестріне їхній жалюгідний загін, проковтне їх цілком — винищить воїнів і поневолить решту. Земля ягнятників на південь від річки була так само закрита. Лазаряни не плекали до них любові, що й не дивно, а дотракійці були надто нечисленні, щоб захиститися навіть від такого невойовничого народу. Вона б могла рушити річкою до портів Меєрин, Юнкай та Астапор, але Рахаро попередив, що саме в той бік пішов хал Поно, женучи перед собою тисячі бранців для продажу на базарах живого товару, які обсіли, наче гнилі болячки, береги Невільницької затоки.

— Чого б це я боялася Поно? — заперечила Дані. — Він був ко при Дрого і завжди розмовляв до мене чемно і ласкаво.

— Ко Поно був до вас ласкавий, — мовив пан Джораг Мормонт, — а хал Поно вас уб’є. Він першим покинув Дрого. За ним пішли десять тисяч воїнів. А ви маєте сотню.

«Ні» — подумала Дані, — «я маю чотирьох». Решта — жінки, хворі старці та хлопчики, які ще не заплітали кіс.

— Я маю драконів, — відповіла вона.

— Які щойно налупилися, — зазначив пан Джораг. — Один удар араха покладе їм край. Хоча Поно радше забере їх собі. Ваші драконячі яйця були коштовніші за всякі рубіни. А живий дракон не має ціни. У всьому світі є лише троє. Кожний, хто їх побачить, моя королево, захоче їх собі.

— Вони мої! — люто вигукнула Дані. Дракони народилися від її віри та її жаги, отримали життя по смерті її чоловіка, її ненародженого сина і маегі Міррі Маз Дуур. Коли вони з’явилися на світ, Дані увійшла в полум’я, і дракони смоктали молоко з її набряклих грудей. — Ніхто не забере їх у мене, поки я жива.

— Зустрінете хала Поно, то довго не заживетеся. Так само і хала Джахако чи когось іншого. Ви мусите йти туди, де їх немає.

Дані нарекла його першим лицарем своєї Королевогвардії… і якщо вже буркотлива порада Мормонта узгодилася зі знаменнями, то годі сплутати, в який бік веде її дорога. Вона скликала свій халазар і сіла верхи на срібну кобилу. Волосся Дані згоріло у поховальному багатті Дрого, тому служниці накинули на неї шкуру вбитого халом хракара, білого лева Дотракійського моря: з його страшної голови зробили каптура, щоб прикрити їй лису голову, а з решти — накидку, що стікала з плечей униз спиною. Вершковий дракончик глибоко уп’явся пазурами в лев’ячу гриву і обкрутив хвоста навколо руки, а пан Джораг зайняв звичне місце при її боці.

— Ми йдемо за кометою, — повідомила Дані своєму халазарові.

Проти цього ніхто не мовив ані слова. Раніше вони були плем’ям Дрого, а тепер стали її плем’ям. «Неопалимою» кликали вони її, а ще Матір’ю Драконів. Її слово було для них законом.

Вони їхали вночі, а вдень ховалися