Андрій Анатолійович Кокотюха - Привид із Валової

тільки за попереднім записом. Якщо рааніше Кошовому треба було трудити ноги, аби оббігати кожного, нині всякий вважав за честь навідуватися особисто. Навіть обід уже доставляли просто в контору, і Клим розмірковував: піде так далі — він зовсім облінується, розучиться ходити, поволі запливе жирком. Тож вирішив із понеділка, котрий заразом стане й початком листопада, відновити регулярні заняття з гімнастики та боксування, про що за купою різних справ чим далі, тим частіше забував.

Наближався час перекуски, й Кошовий вирішив заварити на спиртовій плитці кави. Міцної для себе, з молоком та трьома ложечками цукру — Степанові Яковичу. Саме пішов черговий клієнт, вони мусили перепочити. Тим більше, останнім часом старий нотар полюбляв такі паузи: ще більше почавши симпатизувати своєму помічникові, використовував їх, аби потеревенити, обговорити поточні політичні питання, побазікати про неможливість для русинів мати справу один із одним чи просто попліткувати. Клим навіть не здогадувався, що пан Штефко любив саме цю справу не менше, ніж непогамовний Йозеф Шацький.

Щойно підвівся, аби взяти кавник, як у двері спершу постукали, потому, не дочекавшись дозволу, зайшли.

— Можна?

Сьогодні Магда обрала для виходу бордове оксамитове пальто на міховій підкладці й у тон йому — капелюшок із вуалеткою. Одразу відкинула її, щойно зайшла, рукавички при цьому не зняла.

— Яка честь для нас! — заметушився старий нотар, аж надто рвучко відсовуючи стільця, — той ледь не впав, Степан Якович вчасно підхопив його за спинку. — Пані Богданович, я не помиляюсь?

— Ми не знайомі особисто, пане Штефку, чи я щось плутаю? — Вона демонструвала підкреслену ввічливість, і Кошовий, знаючи Магду, відчув наближення грози.

— Хто у Львові не знає вас, шановна пані!

— Не перебільшуйте. Назву вам щонайменше кілька тисяч мешканців, котрі не мають жодного поняття про моє існування. Так само як і про ваше, пане Штефку. Це ваш помічник тепер міська знаменитість.

— Газетні сенсації живуть недовго, — скромно відповів Клим. — Яким вітром, пані Магдо? Ви, здається, тут у нас ніколи ще не були. Отак живемо, — розвів руками. — Скромно.

— Досить мило й пристойно, — відповіла Магда поблажливо. — Пане Кошовий, я ненадовго. Маю до вас невеличку приватну розмову.

— Чудово. Ми саме збиралися з паном Штефком випити кави. Якщо ви дозволите, Степане Яковичу, я запрошу пані до найближчої…

— Боже збав, Боже збав! — старий нотар енергійно замахав руками. — Ніхто не дозволить вам виганяти пані з приміщення! Перепрошую, не запропонували вам стілець. У нас вони, знаєте, трошки риплять. Та справи пішли несподівано добре, Богу дякувати, і я вже налаштований замовити нові меблі.

З незвичною для себе метушливістю він вийшов з-за столу, підсунув стілець до гості.

— Кажу ж — справа дуже коротка. Тим не менше, не хочу вам заважати. Пане Кошовий…

— Ні-ні! — Пан Штефко підхопив із вішака своє пальто. — Ліпше я вийду на каву! Тим більше, ви не знаєте, пане Кошовий, тут поруч має зараз сидіти один наш партійний товариш. І в мене до нього є сила-силенна запитань, бо вчорашня його публікація в «Ділі» є обурливою! Коли ще дістану нагоду висловити йому своє «фе»!

Клим не встиг нічого сказати — старий нотар квапливо вийшов, залишивши їх самих.

Повисло незручне мовчання.

— Так, може, справді кави? — поцікавився він нарешті.

— Отут ви, значить, заробляєте собі на життя, — мовила Магда замість відповіді.

— Не жебраю, — іншої відповіді чомусь не знайшлося.

— Час від часу навіть не гребуєте невеличкими грошовими винагородами.

— Пані Магдо, якщо ви про ту незначну послугу дилетанта, яку я вам нещодавно надав, — так то ж була ваша пропозиція. Не думав, що дорікатимете. До того ж ви наполегливо, надто наполегливо змушували її прийняти. Здається, тоді з усім упорався, а відмовлятися від грошей…

Магда зупинила його, клацнувши пальцями.

— Климентію, прошу зупинити оцю словесну Ніагару{34}. Ви не знаєте, що сказати, тому говорите навмання. Хоч давно мусили б звикнути, що я не здатна належним чином оцінити словесну еквілібристику.

— Я так само звик до іншого, пані Магдо. Коли чую від вас подібний тон, одразу починаю думати, в чомy завинив. Хоча, по-перше, не певен, що винуватий. А по-друге, навіть не здогадуюсь, чим розгнівав. У нас не такі стосунки…

Вона знову клацнула пальцями. Тепер уже не приховувала роздратування.

— Немає між нами жодних стосунків, Климентію. І я дуже прошу, аби ви навіть не тішили себе подумки надією на те, що маєте право бодай непрямо втручатися в моє особисте життя. На відміну від вас, воно в мене є. Звісно, якщо для вас особисте — пхатися в чужі справи та час від часу навідувати відомий нам обом непристойний будинок із дівчатами певної репутації.

Віко смикнулося. Обличчя запашіло.

— Я нічого не знаю про ваше особисте життя, пані Магдо, — промовив він стримано. — Але навряд чи хтось дав вам підстави й навіть право аж так пильно перейматися моїм.

— Зараз я все поясню, пане Кошовий, — сказала вона, і було помітно, як насилу стримує негативні емоції. — Наперед нагадую нашу минулу серйозну розмову. Аби ви знали — я далі переконана, що до від’їзду мого друга пана Адася зі Львова в Трускавець ви непрямо чи прямо причетні. Воліла не повертатися до цього. Та вчора дещо сталося. І вкотре змусило мене замислитися, чи не є ви моїм злим генієм.

— За що така честь, пані Магдо?

— Не блазнюйте. Ніколи б не сказала вам те, що скажу тепер. Але ви маєте знати — краще триматися від мне подалі.

— Що не так? — Кошовий не на жарт стривожився.

— Я вважала вас одним із своїх добрих приятелів.

— Так і є.

— Ні. Після того, як завдяки вам будинок на Валовій набув надзвичайно лихої слави, пан Кароль Білецький вирішив-таки продати його. Враховуючи нинішню вартість нерухомості у Львові — вважайте, за безцінь. Після чого ми з ним посварилися. А коли я з кимось сварюся — то назавжди, Климентію.

Віко знову смикнулося.

— Пані Магдо, я не винен, що в підвалі того бісового будинку Владислав Яблонський поховав свою дружину Ольгу. Яку перед тим убив та, даруйте, розтяв на шматки.

— Так. Але ви могли не докопуватися до цього! — піднесла голос Магда. — Хай би все було, як було! Ви відчинили скриньку Пандори, про що вас ніхто не просив! Від того, що ви допомогли поліції розкрити бридкий злочин, легше не стало жити ані рідним тієї нещасної, ані іншим, причетним до цієї історії! Тим більше, постраждала я! Ви знову перейшли мені шлях, пане Кошовий! Не робіть вигляд, що нічого не знаєте й не розумієте!