Андрій Анатолійович Кокотюха - Привид із Валової

зовсім не обходить кінцева мета оцих ваших старань. Так само не переймало, як збирався діяти той пан Моргун. Він, як ви, пхав свого носа туди, від чого мав би триматися далі. Єдине — у поле зору пана Раєвського він потрапив значно пізніше, ніж ви. Недарма ж пан майор отримує свої гроші. Навів довідки. Встановив — за Моргуном ніхто не стоїть, проте він небезпечний одинак. Далі пан сищик отримав невеличку підказку, котра змусила його прийти сюди. Що потім — ви знаєте.

— Шкода, пане Яблонський, ви сказали це раніше за мене.

— Тобто?

— Я саме збирався пояснити, як міг загинути Моргун і хто вбив його. Ви не могли. Це вище вашої гідності. Принаймні ви так вважаєте. Але відставний майор, котрий дбає про вашу безпеку, на подібну роль цілком годився. Даруйте, ви дивилися на годинник, бо чекали появи його з полоненим Шацьким?

— Авжеж. Пане Кошовий, повторюю: що б ви там собі не надумали, все одно нічого не вийде. Впорався з Моргуном — дам раду й вам. Заодно панові Шацькому. До речі, його смерть — на вашій совісті.

— По-перше, він ще живий.

На підтвердження цього Йозеф ворухнувся.

— Це дуже просто виправити, — зазначив Яблонський. — Кажіть, що там по-друге?

— Чому на моїй совісті, а не на вашій?

— Бо втягнули його в свою авантюру. Забагато знає. Лишати живим… Ну, самі ж знаєте відповідь. Нарешті, давно пора покінчити із цим будинком. Надто багато з ним пов’язано лихого.

— Що це означає?

— Дізнаєтесь. Пане Раєвський, дайте мені он той револьвер.

Рухаючись так, аби постійно тримати Шацького на мушці, Людвіг зробив невелике коло, наблизився до стіни, присів, підхопив зброю. Взявши револьвер, Яблонський націлив дуло на Йозефа. Натомість сам Раєвський уже тримав на прицілі Клима.

— Руки, — виплюнув він команду. — Руки вперед!

Клим підкорився, ще не зовсім розуміючи, яку долю їм із Шацьким приготували ці двоє.

Усе стало ясно, коли Раєвський видобув із кишені френча пару сталевих браслетів, котрими зазвичай користується поліція, і спритно, однією рукою, закував Кошовому зап’ястки.

Від неприємних спогадів сильно смикнулося віко.

— Отак, — мовив майор задоволено.

Потому сховав револьвер, підійшов до Йозефа й проробив із ним ту саму процедуру.

— Це все? — Кошовий сам дивувався власному спокою.

— Тільки початок. Задум набагато масштабніший, — тепер Яблонський говорив хвалькувато. — Не забули, ким був у цісарській армії пан Раєвський? Перевіряю вашу пам’ять.

— Сапер, — згадав Клим, це чомусь відклалося в голові одразу.

— Правильно! Має достатньо знань та можливостей, аби замінувати все тут так, щоб вибух обрушив стелю пивниці на ваші розумні голови. При цьому ви будете ще живими. Хіба котрийсь не помре раніше, від страху. Пан Раєвський наперед заклав тут вибухівку. Лишається привести «пекельну машинку» в дію. Прощавайте, панове.

Раєвський вийшов першим.

Щойно його постать зникла з очей, як Шацький таки не витримав — зойкнув, похитнувся й упав, нарешті зомлівши. Клим кинувся до нього, впав поруч на коліна, термосив товариша скутими руками за плече. Яблонський його вже не обходив.

— Дарма ви. Хай би не відчув нічого, — зауважив Яблонський. — І ще одне. Навряд чи хто здивується вибухам. Власник, пан Білецький, навіть має потішитися: надто багато зла пов’язано з цими стінами, давно пора зруйнувати. Логічний кінець будинку з привидами. Хіба ні?

Кошовий і далі не дивився на нього.

— Прощавайте, — мовив Владислав Яблонський ще раз, повернувся і так само залишив моторошний склеп.

Ззовні бряцнуло.

Накинули клямку, аби приречені не змогли вийти. Навіть якби Шацький не зомлів, вибити б двері зсередини вони навряд змогли б швидше, ніж станеться вибух.

Убивці все продумали.

Майже все.

Клим, лаючи себе останніми словами через пригоду з Шацьким, ще трохи потермосив його.

Не побачивши результату, присів поряд на холодну підлогу.

Довго чекати не довелося.

Почувся рух згори, крики, тупотіння багатьох ніг.

Клямку відкинули.

Темряву підвалу розірвало відразу кілька ліхтарних променів.

— Ви там живі? — погуркотіло.

— Пане Віхуро, могли б раніше почати! — роздратовано озвався Клим.

Крекчучи, комісар обережно спустився вниз. За ним, мов тінь, ковзнув Лінда.

— Коли вже я все одно порушив призначений мені лікарем режим сну й роздратував пані Віхурову, не хотілося порушувати ще й наші попередні домовленості, — пояснив він. — Хтозна, чим би все скінчилося. Ніхто не чекав, що Раєвський зловить бідолашного Шацького й приведе сюди.

— А якби нас тут постріляли?

— Пане Кошовий, ви вкотре виявилися праві. Говорили голосно від самого початку. Інші мимоволі взяли з вас приклад. Через те, як було задумано, наші агенти завмерли в засідках і чули кожне слово. Тим більше, двері були прочинені. Повірте, за першої ж небезпеки поліція увірвалася б усередину.

Клим зітхнув.

— Навряд чи комусь із них вдалося б випередити постріл, пане Віхуро. Благо, хоч я знав — ви десь поруч. Мав надію — не дам себе вбити просто так, виграю потрібні секунди. Але давайте наступного разу ви мені повірите відразу. А не після тривалих умовлянь.

Комісар засопів.

— Гадаєте, я дозволю, аби був наступний раз? Ви явно займаєтесь не своїми справами, пане. Кошовий.

— Де? У Штефковій конторі?

Марек Віхура промовчав.

Тим часом Лінда вже повернув зубного лікаря до тями. Щойно той сів, Кошовий вигукнув:

— Перепрошую за все, Шацький! Правда, треба всім нам наступного разу бути обережнішими!

— Жодних наступних разів! — гуркотнув Віхура.

— Ой, не сушіть мені голову, — слабенько протягнув Шацький. — Краще пообіцяйте не говорити нічого про це моїй Естер. Усі втратять її довіру, я обіцяю.

— Само собою! — відгукнувся Кошовий, і далі — вже Лінді: — Знайдеться тут у когось ключ від бісових кайданків?

Львів, жовтень 1909 року, вулиця Шевська

Під кінець місяця знову завелися дощі.

Вітер став різким, холодним та майже по-зимовому колючим. Уже без усякого жалю грубо роздягав дерева, звільняючи гілки від останніх кволих листяних шат. Містяни на вулицях починали кутатися в теплі щалики, муфти, вдягаючи на себе дедалі більше одягу. Деякі мерзляки взагалі воліли ототожнювати себе з капустяними качанами за кількістю одежин.

У такі дні Клим любив контору пана Штефка. Можна було розпалити грубу, затишно вмоститися у своєму закапелкові між двома старими шафами й неквапом розбирати стоси паперів. Поспішати не було куди, надвір не тягнуло, нічого не змушувало виходити на вітер без нагальної потреби.

їх же віднедавна практично не лишилося. Після чергової поширеної львівськими газетами сенсації про цвинтар, на який перетворили лиходії будинок на Валовій, та особливо — про роль у розкритті жахливої таємниці звичайного помічника нотаря, клієнтів пан Штефко приймав