Володимир Броніславович Бєлінський - Москва Ординська. Книга друга

Зайвий раз переконуємося, що Беклемиш (Михайло), то, дійсно, Тверський князь Михайло, де й церква «Преображение Господнє» існує з далекого 1282 року, збудована ним, і «Андреев Городок» — перші кам’яні споруди, зведені при гирлі річки Тьмаки єпископом Андрієм, існують з тих далеких років, а, головне, що й тюркський рід Ширинів залишався на тверській землі до кінця XIX століття.

Відкриймо працю професора М. І. Смірнова «О князях Мещерских XIII–XV вв.» і переконаймося.

Повернімося до Касимовського ханства. Визначимо перших володарівханства та роки їхнього правління.

1. Хан Касим (середній син Улу–Мухаммеда) — 1446–1469 рр.

2. Хан Даніяр (син Касима) — 1469–1486 рр.

Зазначимо: російська історіографія визначає роком появи

Касимовського царства — 1452–й. Що цілком зрозуміло. Москва намагалася перенести на якомога дальший термін рік заснування ханства. Оскільки винекнення його у 1445 році повністю пов’язане з перемогою Улу–Мухаммеда над Московою у 1445 році та полоном Василя II. Отож запускали найпотужніші вигадки. Чого варте тільки твердження, що Василя II восени 1445 року хан Улу–Мухаммед відпустив живим–здоровим до Москви. Мовляв, «взял на нем откупа двести тысяч рублей, а иное бог весть да они» [14, с. 255].

Брехали настільки потужно, що вигадали «двести тысяч рублей», яких Москва за десять років зібрати не могла.

Не зрозуміло, навіщо Улу–Мухаммедові був потрібен Василь II, який зрадив царя, коли всі московські гроші могли потрапити до царської кишені, як потрапляли раніше до 1433 року. Саме того, 1433 року, Василь II випросив в Улу–Мухаммеда Московське князівство.

І друге. Російський історик М. І. Шишкін у праці «История города Касимова с древнейших времен» зазначив: «…Нур–Дуалет, который был, после Даньяра, (став. — В. Б.) первым царем в Касимове…» [96, с. 11].

Тобто нащадки царя Улу–Мухаммеда — Касим і Даніяр були тільки царевичами стосовно московських князів. Це відповідає дійсності тільки в одному випадку — якщо на московському престолі сидів їхній батько чи старший брат. Маємо ще одне підтвердження, що на московському престолі з 1446 року сидів сам цар Улу–Мухаммед, а з 1462 року його син — Якуб, за московською термінологією — Іван III. Саме вони були для Касимовського хана Касима та його сина Даніяра — царями.

Тоді, як Нур–Дуалет був сином Кримського хана, то стосовно Московського князя — був царем. І титул Касимовського царя Нур–Дуалет отримав не від Московського князя Івана III, а — за своїм походженням.

Останнє, на що автор вважав за потрібне звернути увагу в цьому підрозділі. Мова йтиме про примусове вихрещення татарів і мордви з мусульманської віри у православну. Як побачимо далі, то була спланована, примусова акція московської влади і Московської православної церкви.

Про це коротко слід нагадати хоча б тому, щоб зрозуміти, як із конгломерату фінських і тюркських (татарських) племен з’явились московити, прозвані пізніше — «русские». Історик М. І. Шишкін розповідав про ті події з великою насолодою.

Зрозуміло, що в часи Улу–Мухаммеда (Василя II) та його нащадків Якуба (Івана III), Василя III, Івана IV (Лютого), Федора Іоановича, Бориса Годунова примусового хрещення як спланованої акції відбуватись не могло. Рід московських князів ще пам’ятав своє татарське коріння, а у сусідніх землях продовжували правити родичі–мусульмани.

Тож московським правителям часто–густо доводилося виправдовуватись, що вони не чинять утисків на мусульманських царевичів та мурз, якими кишіла Москва і Московія, що ті мають свої володіння в державі, свої храми і т. д. Послухаємо московського посла до турецького султана Селіма у 1570 році:

«Мой Государь не есть враг мусульманской веры; слуга его, царь Саин–Булат, господствует в Касимове, царевич Кайбулат в Юрьеве, Ибак в Сурожике, князь Ногайский в Романове; все они свободно и торжественно славят Магомета в своих мечетях; ибо у нас всякий иноземец живет в своей вере. В Казани, в Мещере многие приказные люди мусульманского закона» [96, с. 26].

Та не менше татарів–мусульман було у самій Москві. Послухаємо опис прийому Федором Івановичем «10–го Апреля 1586 г… польского посланника Михаила Гарабурды»:

«…были в палате Царевич Крымский Мурат–Гирей, да Касимовский царь Мустофалей, да Сибирский Царевич Магметкул; а сидел Крымский Царевич в большой лавке против дверей от государева места сажени с две, а от него с полсажени в той же лавке сидели бояре, а Мустофалей цар Касимовский в другой лавке, а от него с полсажени бояре, а Сибирский царевич на окольничем месте, на большом, а у него сидели князи Тюменские, Черкаские и иные служилые князи по местам» [96, с. 28].

Вся військова верхівка Московської держави в 1586 році складалася із татарських князів–огланів Кримської, Касимовської, Сибірської, Тюменської, Черкеської та інших Орд. Не забуваймо, що Казанське та Астраханське ханства на той час уже увійшли до Московської держави і татарські князі–оглани перестали називатись царями й царевичами, а величалися боярами, чи «служимыми людьми» московського царя.

За кожним із цих царів, царевичів і бояр стояли їхні тюркські роди, а це десятки тисяч людей. Ось таким чином зростала могутність Московської Орди — напливом татарів.

Пам’ятаємо: у другій половині XV століття московські князі та православна церква великі зусилля доклали до вихрещення в православ’я саме казанських і астраханських татар, особливо їхньої правлячої еліти, пояснюючи це явище так: «Если умерший царь Казанский Симеон и царевич Муртаза сделались христианами, то они сами желали, сами требовали крещения» [96, с. 26].

А про те, що в Казані вирізали абсолютно все чоловіче населення, яке не погодилось після завоювання (1552 рік) прийняти православну віру, московська влада і церква воліли мовчати.

Коли ж до влади в Московії у 1613 році прийшли Романови, вони поширили політику хрещення нащадків Улу–Мухаммеда в першу чергу на центральні райони Московії, в тому числі й на Касимовське царство.

Не забуваймо, рід Романових походив від фінського кореня — так званого мерянина Кобили.

Починаючи з першого московського царя роду Романових, розпочався планомірний тиск на Касимовського царя:

«Жалованная грамота Арслану… дана была ему при определении его на царство в 1614 г. Из приведенного нами указа видно ясно, что власть царя в Касимове при Арслане была далеко не полной, и распространялась, и то с большими ограничениями, почти на одних татар…» [96, с. 46].

З кожним указом (1621 року їх вийшло три) права Касимовського царя обмежувалися. Аж доки, після смерті царя Арслана, його синові Сеїд–Бургану не заявили, що він отримає дозвіл на батьківський престол тільки після прийняття православної віри московського штибу. Москва подала цей матеріал делікатніше:

«…(Московське. — В. Б.) правительство убеждало Сейид–Бургана