Стівен Кінг - Чотири після півночі

відступатиме далі й далі, простору ззаду для замаху не вистачить. Це треба зробити якнайшвидше. Він почав розгойдувати тостер сильніше, спітнілі пальці стискали закрут на скатертині.

Креґ у темряві вловив цей рух, але не дібрав, що воно таке, чим там гойдає цей хлопець. Це не мало значення. Він не міг дозволити цьому мати якесь значення. Він сконцентрувався, а потім стрибнув уперед.

«Я РУШАЮ В БОСТОН, — кричав він. — Я РУШАЮ В…»

Очі Алберта вже призвичаїлися до темряви, і він помітив, коли Креґ робив свій рух. Тостер якраз був на задній половині своєї коливальної дуги. Замість смикнути зап’ястком, щоби послати його в зворотний хід, Алберт дозволив своїй руці піти вслід за вагою тостера і ледь не театральним жестом бейсбольного пічера майнув ним угору й собі через голову. В той же час він зробив крок ліворуч. Міцно тримаючись у своєму капшуку відцентровою силою, ґуля на кінці скатерки зробила короткий, різкий оберт у повітрі. І Креґ допоміг, ступивши вперед, під низобіжну дугу тостера. Той зустрів його в лоб і перенісся жорстким, сухим хряском.

Креґ заволав від болю і впустив розпечатувач листів. Ухопившись руками за обличчя, він поточився назад. Кров з розбитого носа юшила йому між пальців, наче вода з зірваного гідранта. Алберт вжахнувся тому, що наробив, але ще жахливішим для нього було розслабитися тепер, коли Тумі поранений. Алберт зробив ще один крок ліворуч і майнув скатертиною збоку. Та хвиснула в повітрі і з жорстким «гуп» врізалася Креґу посеред грудей. Креґ завалився на спину, не перестаючи завивати.

У Алберта «Козира» Кавснера залишилася тільки одна думка; решта закрутилися у вихорі рваних кольорів, образів, емоцій.

«Я мушу зробити його недвижним, а то він підніметься і вб’є мене. Я мушу зробити його недвижним, а то він підніметься і вб’є мене».

Тумі нарешті впустив свою зброю; розпечатувач листів поблискував на килимі. Алберт наступив на нього підошвою і знову змахнув тостером. Коли той пішов униз, Алберт уклонився в пояс, наче якийсь старого гарту мажордом, що вітає члена королівської родини. Гуля на кінці скатертини врізалася Креґу Тумі в роззявлений рот. Звук був таким, ніби потрощилося скло в носовичку.

«Ох, Господи, — подумав Алберт. — Це його зуби».

Креґ бився в корчах на підлозі. На нього лячно було дивитися, можливо, особливо лячно через погане освітлення. Вбачалося щось монструозне, невигубне, тарганяче в цій його жахливій живучості.

Його пальці зімкнулися на туфлі Алберта. Хлопець з відразливим зойком відступив з розпечатувача листів, і тоді Креґ спробував ухопити той канцелярський ніж. У нього між очима… його ніс перетворився на розверзлу бульбу плоті. Він узагалі ледве міг бачити Алберта; поле зору йому вижерло велетенським ореолом білого сяйва. Незмінна, висока скигляча нота дзвеніла в його голові — ввімкнутий на повну гучність звук телевізійної тестової таблиці.

Він уже був поза спроможністю зробити бодай якусь нову шкоду, але Алберт цього не знав. У паніці, він іще раз опустив тостер Креґу на голову. Почулося металеве хрясь-брязкання, це всередині тостера відірвалися нагрівальні елементи.

Креґ перестав ворушитися.

Алберт стояв над ним, дихаючи схлипами, ваговита скатертина висіла в руці. Потім він зробив два довгих, незграбних кроки в бік ескалатора, знову глибоко вклонився і виригав на підлогу.

13

Браян перехрестився, відхиляючи чорний пластиковий щиток, що закривав екран відеомонітора інерціальної навігаційної системи, майже впевнений, що дисплей ІНС буде безхмарно порожнім. Він придивився ближче… і видихнув з глибоким полегшенням.

ОСТАННЯ ПРОГРАМА ЗАВЕРШЕНА

поінформував його монітор спокійними синьо-зеленими літерами, а під ними:

НОВА ПРОГРАМА? ТАК/НІ

Браян клацнув «ТАК», а потім:

ЗВОРОТНА АГ № 29: ЛМА/ЛОГАН

Екран на мить став темним. Потім:

ВКЛЮЧИТИ ВІДХИЛЕННЯ АГ № 29? ТАК/НІ

Браян клацнув «ТАК».

ЗВОРОТНА

поінформував його комп’ютер, а менш ніж за п’ять секунд:

ПРОГРАМА ВВЕДЕНА

— Капітане Інґал?

Він обернувся. У дверях кабіни стояла Бетані. В освітленні салону вигляд у неї був блідий і виснажений.

— Я зараз трохи зайнятий, Бетані.

— Чому вони не повертаються?

— Не можу знати.

— Я питала в Боба — містера Дженкінса, — може, він бачив, щоби хтось рухався там, всередині терміналу. Він сказав, що ні. Що, як вони там усі вже мертві?

— Я впевнений, що це не так. Якщо тобі від цього полегшає, чому б тобі не приєднатися до нього внизу біля трапа? Я мушу тут ще дещо зробити. У всякому разі, я сподіваюся, що зроблю.

— Вам страшно? — спитала дівчина.

— Так. Ще б пак.

Вона ніяково всміхнулася.

— Я трохи рада. Погано, коли тобі страшно самій — повне паскудство. Тоді я залишаю вас одного.

— Дякую. Я думаю, вони скоро з’являться.

Дівчина пішла. Браян знову повернувся до монітора ІНС і набрав:

ЧИ Є якісь проблеми з цією програмою?

і клацнув:

ВИКОНАТИ

ПРОБЛЕМ НЕМА. ДЯКУЄМО ЗА ТЕ, ЩО ПІЛОТУЄТЕ «АМЕРИКАНСЬКУ ГІДНІСТЬ»

— На здоров’я, я впевнений, — мурмотнув Браян і витер собі лоба рукавом.

«Тепер, — подумав він, — аби тільки пальне горіло».

14

Боб почув кроки по трапу і швидко обернувся. Там всього лише обережно й повільно спускалася Бетані, але все одно він почувався нервово. Звук на сході дедалі гучнішав.

Ближчав.

— Агов, Бетані. Можна мені попросити у вас ще сигарету?

Вона подала збіднілу пачку йому, потім витягла сигарету й собі. Албертову книжечку експериментальних сірників вона була засунула під целофанову обгортку на пачці, і, коли креснула одним з них, той легко загорівся.

— Є бодай якісь відомості від них?

— Ну, це залежить від того, що ви маєте на увазі під «відомостями», я гадаю, — обережно відповів Боб. — Здається, я чув якісь скрикування, якраз перед тим як ви спустилися.

Відверто кажучи, те, що він чув, було насправді більш схожим на лементування, але він не вважав за доцільне казати це дівчині. Її обличчя виказувало такий же страх, який засів у самого Боба в душі, до того ж він бачив, що дівчина має певні почуття до Алберта.

— Я сподіваюся, з Дайною буде все гаразд, — сказала вона, — але хтозна. Він так сильно її підрізав.

— Ви бачили капітана?

Бетані кивнула:

— Він мене типу вигнав. Гадаю, він програмує свої прилади, чи щось таке.

Боб Дженкінс поважно кивнув:

— Сподіваюся.

Розмова заглухла. Обоє дивилися на схід. Нові, зловісніші звуки тепер накладалися на хрускіт і жвакання — пронизливе, бездушне верещання. Це був якийсь дивно механічний звук, який призвів Бобу на думку автоматичну коробку передач, у якій бракує трансмісійного мастила.

— Воно вже набагато ближче, правда?

Боб неохоче кивнув. Він затягнувся, і жарина на кінці його сигарети на мить висвітила пару втомлених, переляканих очей.