Джорджіна Говелл - Королева пустелі

їхній роман, хоч і не був консумованим, мав подарувати Ґертруді багато днів неймовірного щастя, якого вона ніколи раніше не знала. Ґертруда пізнала ейфорію сексуального потягу; новизну стосунків з чоловіком, який її не боявся і якого не відштовхували її подвиги, який не намагався приховати свою некомпетентність у питаннях, що їх Ґертруда обговорювала з такою обізнаністю. Вона вже давно переросла обмежений англійський світогляд, в якому тепер плавала, наче морський юнкер серед пуголовків. У свої сорок п’ять їй набридло усвідомлювати, що, незважаючи на досягнення, які прославили міс Белл на міжнародному рівні, громада Лондона та Йоркшира, де вона жила, дотримувалася флегматичного світогляду епохи англійських королів Едуардів, згідно з яким її сприймали лиш як незаміжню тітку зі страхаючим інтелектом. Минуло тринадцять років відтоді, як Ґертруда написала: «Я стала Особистістю!»у але за межами великого кола її родичів і друзів вона залишалася всього лиш дивакуватою старою дівою, хоч і гарно вбраною та з ореолом слави над головою. Ґертруда, напевно, не раз запитувала себе, чи ж хіба заради цього вона ганялася за перспективною освітою; здійснювала подорожі, які були б надзвичайно складними навіть для чоловіка; вивчала археологію, картографію, альпінізм і шість іноземних мов? З іншого боку, Дік чудово усвідомлював значущість її експедицій і, знаючи Близький Схід так добре, як і вона, міг доповнювати її в кожній історії та кожній пригоді.

Після того, як він поїхав до Албанії, Ґертруда відчувала себе цілком спустошеною. Її сім’я не схвалила б роману з одруженим чоловіком — у цьому не було жодного сумніву. Ґертрудині світські друзі про це зовсім нічого не знали. У будь-яку мить під час буденної розмови ім’я Діка Доті-Вайлі могло спливти на поверхню й устромити ножа в Ґертрудину глибоку рану. А що ще гірше — завжди була ймовірність, що якось у Лондоні, відвідуючи благодійний вечір чи концерт, вона може зустрітися з його дружиною. Ґертруда була дуже прямолінійною, і їй зовсім не подобалася думка про можливе ухиляння від суті. Вона написала до Чирола: «Якби Ви тільки знали, як протягом останніх декількох місяців я металася туди-сюди по дну пекла, Ви подумали б, що мені варто було перепробувати всі варіанти виходу. Я хочу перерізати всі ланцюги, що зв’язують мене із зовнішнім світом... Це моя найзаповітніша мрія... Я хочу, щоб переді мною була лише дорога, світанок, сонце, вітер і дощ, багаття під зорями, сон і знову дорога».

Останні вісімнадцять місяців потрясли її до глибини душі. Єдине, чого Ґертруда з радістю чекала, були його листи. І розумом, і серцем вона глибоко загрузла у відчаї, який міг призвести до психічного розладу, якби вона не була такою сильною особистістю. Коли Ґертруда чула якусь меланхолійну пісню, читала один із чуттєвих віршів Хафіза чи згадувала, як тоді виглядала його крізь натовп у вітальні й рахувала секунди, поки Дік пробереться до неї, на її очі наверталися сльози. Усіляко лаючи себе за те, що поводилася, як зневажлива «дурненька дівчинка», Ґертруда мусила визнати, що не може викинути його з голови. Остання крапля її самоповаги розчинилася в повітрі через приховування від батька та Флоренс правди про те, як далеко вона дозволила собі втягнутися в залежність від чоловіка, якого могла ніколи не мати. Г’ю, надзвичайний вікторіанець, обожнював Ґертруду за її незалежність, інтелект, відвагу й чудовий діалект джорді. Саме такі риси він найбільше цінував у жінках; і якщо Мері Шилд, матір Ґертруди, він полюбив лише за неймовірну красу, за свою другу дружину він обрав жінку, інтелект і далекоглядність якої значно переважали над простими поглядами на життя й сором’язливою натурою. Усе Ґертрудине життя ґрунтувалося на тому, щоб догодити та заручитися батьковою підтримкою на час своїх подорожей. Не дай Боже, він дізнався б, як цей роман поставив її на коліна.

Ґертруда докладала всіх зусиль, щоб виглядати нормально, і за сімейною вечерею влаштовувала справжнє шоу щоразу, коли хтось відмовлявся обговорювати політику, сільське господарство, промисловість, книги чи спектаклі. Після цього вона бажала всім доброї ночі й піднімалася до себе в кімнату, де безперестанно курила. Іноді вона до самого ранку сиділа на ліжку, затиснувши руками голову, або ж ходила туди-сюди. Якби був якийсь інший спосіб, якби вона могла подолати протистояння самотності, переступити через гордість і дозволити собі бути Діковою коханкою — вона могла б це допустити, однак, зрештою, сказала б собі: «Нізащо в житті я не розчарую батька». Єдине, що вона могла зробити, це спробувати ігнорувати біль.

Ґертруда все чекала, сподіваючись, що щось зміниться, а коли Дік повернувся з Албанії, почала діяти. Вона вирішила знову втекти у «дику подорож», уникнувши сердечних, наполовину усвідомлених побажань з боку сім’ї та друзів, які б усе ще більше ускладнили. Її відправною точкою буде Дамаск. І знову Ґертруда заговорила до себе рядками з вірша Хафіза, які так влучно передавали її страждання від попередніх стосунків з Генрі Кадоґаном:

Ох! Коли він вирішив, що легше буде піти,

Він залишив мені мандри важчі за світи!

О, погоничу верблюдів, хоч караван у русі,

Заради Бога, допоможи з ношею, що впала,

Щоб поряд пісня Співчуття лунала!

Її не дуже хвилювало, куди вона піде. Важливішим було в принципі втекти від усього; її душевний стан підказував, що попереду чекає епічна доленосна мандрівка і що варто якомога довше в ній перебувати. На той час Ґертруді було байдуже, повернеться вона ще додому чи ні.

У серпні 1913 року настрій Ґертруди сильно відрізнявся від весняного стану її душі; її походи по крамницях теж дуже змінилися. Цього разу Ґертруда накупила дуже багато речей — усе, що раптом могло знадобитися. Передусім вона взяла два свої англійські намети: один призначався для купання і сну, інший — для прийому їжі та письма; обидва мали відкидні полотнища, які можна було підв’язувати, залишати зачиненими або використовувати як завісу. Ґертруда замовила велику кількість спідниць, яку розробила разом зі своїм кравцем спеціально для їзди верхи по Близькому Сходу; їхня розробка не мала нічого спільного з бриджами, а тим паче з використанням дамського сідла, це була довга спідниця-брюки з вставкою-фартухом.

Сидячи в сідлі, Ґертруда перекручуватиме цю вставку наперед, а все зайве закидатиме назад або набік, щоб виглядало наче турнюр. А коли наїзниця злізатиме з коня, вставка фартуха спадатиме навколо всієї спідниці й приховуватиме розріз. Ґертруда накупила вечірніх суконь з мереживом та складками, в яких вона вечерятиме з консулами та шейхами, сидячи за