Стівен Кінг - Чорний дім

приїхав у відділок, очікуючи, що зреагує на Дейлового друга як поліцейський, але його рефлекси копа від бездіяльності значно заіржавіли. Він реагує як пересічний громадянин. Джек чудово знає, що копи рідко ставляться по-товариськи до цивільних осіб, які опиняються в центрі розслідування злочину, а на ранніх стадіях — ніколи. (Підґрунтям до такої реакції стала думка, що Фред Маршалл не буде нічого приховувати від того, з ким він у хороших стосунках.)

Доки Джек розкладає третю думку по поличках, він озвучує другу, яка є одночасно і думкою копа, і думкою пересічного громадянина і яка є виявом заіржавілих рефлексів копа.

— Велосипеди, які я бачив надворі, належать друзям Тайлера? Хтось їх зараз допитує?

— Боббі Дюлак, — каже Дейл. — Я говорив з ними, коли вони щойно прийшли, проте так нічого й не допитався. З їхніх слів, вони були всі разом на Чейз-стрит, а тоді Тайлер поїхав від них сам. Вони стверджують, що нічого не бачили. Можливо, і справді не бачили.

— Але думаєш, вони знають більше?

— Їй-богу, так і є. Але я не знаю, що, в біса, це може бути, до того ж їх треба відправити додому, перш ніж батьки почнуть сердитись.

— Хто вони, як їх звати?

Фред Маршалл складає пальці докупи, неначе тримається за ручку невидимої бейсбольної битки.

— Еббі Векслер, Тіджей Реннікер і Ронні Мецгер. Це діти, з якими Тай тинявся цього літа. — За цими словами криється натяк на незадоволення.

— Звучить так, неначе ви сприймали їх як не найкращу компанію для свого сина.

— Та ні, — каже Фред, упіймавши себе на внутрішньому протиріччі між бажанням сказати правду і вродженим бажанням уникати виявів несправедливості. — Я б не був таким категоричним. Еббі, схоже, — задирака, а інші двоє, можливо, трохи… відсталі в розвитку? Я сподіваюся… точніше, сподівався… Тай зрозуміє, що він кращий за них, і проводитиме свій вільний час із дітьми свого, розумієте…

— Свого рівня.

— Саме так. Проблема в тому, що мій син дещо замалий на зріст для свого віку, а Еббі Векслер… м-м…

— Надто огрядний і високий для свого віку, — каже Джек. — Для задираки — це просто ідеально.

— Ви знаєте Еббі Векслера?

— Ні, але я бачив його сьогодні вранці. Він був із вашим сином і ще двома хлопцями.

Дейл підстрибує у кріслі, а Фред Маршалл випускає невидиму битку.

— Коли це було? — запитує Дейл.

— Де? — одночасно запитує Фред Маршалл.

— На Чейз-стрит, близько десяти хвилин по восьмій. Я приїхав, щоб забрати Генрі Лайдена з роботи й відвезти додому. Коли ми були на виїзді з міста, хлопці виїхали велосипедами на дорогу просто переді мною. Ваш син мені сподобався, містере Маршалл, він видався мені чудовою дитиною.

Широко розплющені очі Фреда Маршалла свідчать про те, що якась надія, свого роду сподівання, з’являються, немов примара; Дейл заспокоюється.

— Усе збігається. Це, мабуть, якраз перед тим, як Тай поїхав від них. Якщо він поїхав.

— Або вони зірвалися й поїхали, залишивши його самого, — каже батько Тая. — Вони завжди їздили на велосипедах швидше за Тая, тож іноді, розумієте… вони дражнили його.

— Гналися вперед, залишаючи його самого, — каже Джек.

Похмурий кивок бідолашного батька, Фреда Маршалла, говорить про принизливе дитинство його сина. Джек пам’ятає лихе вороже обличчя і зведений угору палець Еббі Векслера й те, як його здивував дивний засіб самозахисту хлопчика. Дейл сказав, що помітив частку брехні в історії хлопців, але для чого їм брехати? Хай би якою була на те причина, ініціатором брехні, швидше за все, був Еббі Векслер. А інші двоє його підтримали. На мить відкинувши третю думку, Джек каже:

— Я хочу поговорити з хлопцями, перш ніж ти випровадиш їх додому. Де вони?

— Кімната для допитів угору сходами. — Дейл показує пальцем на стелю. — Том проведе тебе нагору.

Кімната нагорі, здається, призначена для того, щоб здобувати зізнання через нудьгу і розпач: світло-сірі стіни, сірий металевий стіл, одне вузьке вікно, немов щілина в стіні замку. Коли Том Лунд заводить Джека в кімнату для допитів, у нього складається враження, що четверо присутніх там уже підкорилися її свинцевій атмосфері. Боббі Дюлак оглядає їх та перестає барабанити олівцем по столу, а потім каже:

— Так! Ура, Голлівуд. Дейл казав, ви приїдете. — Навіть має не надто впевнений вигляд у цій похмурій кімнаті.

— Ви хочете допитати цих хуліганів, лейтенанте?

— Лишень хвилинку.

Двоє з трьох цих хуліганів сидять за іншим краєм стола і з острахом дивляться на Джека, коли той підходить до Боббі Дюлака, неначе побоюються, що він запроторить їх до тюремної камери. Слова «допитати» і «лейтенант» створили ефект свіжого канадського крижаного вітру. Еббі Векслер скоса дивиться на Джека, намагаючись триматися стійко, Ронні Мецгер сидить поруч із ним і, вирячивши очі, крутиться на стільці. Третій хлопчик, Тіджей Реннікер, схилив голову на схрещені руки і, здається, спить.

— Розбуди його, — каже Джек. — Я маю щось сказати і хочу, щоб ви всі це почули.

Насправді він не знає, що сказати, але хоче, щоб ці хлопці звернули на нього увагу. Тепер він переконався, що Дейл мав рацію. Якщо вони не брешуть, то принаймні щось приховують. Ось чому вони злякалися його несподіваної появи в їхній сонній атмосфері. Якби Джек перебував на службі, то одразу б розділив хлопців і допитав би кожного окремо, але за даних обставин просто змушений був виправляти помилку Боббі Дюлака. Він має обробити їх колективно, перш за все налякавши. Він не хоче тероризувати хлопців, просто пришвидшить у них серцебиття, після цього він зможе їх розділити. Найслабший і найпричетніший серед них уже заявив про себе. У Джека не виникає жодних докорів сумління, що йому доводиться брехати, адже це заради отримання інформації.

Ронні Мецгер штовхає Тіджея в плече й каже:

— Прокидайся дов-буре… бовдуре.

Хлопець спросоння стогне, здіймає голову над столом, починає потягувати руки. Він зосереджує погляд на Джекові, кліпає очима, а тоді сідає рівно на своєму стільці.

— З поверненням, — каже Джек. — Дозвольте відрекомендуватись і пояснити, чому я тут. Мене звати Джек Сойєр, я лейтенант, працюю у відділі вбивств у Департаменті поліції Лос-Анджелеса. У мене чудова репутація, а також повно подяк і медалей. За яким би поганцем я не ганявся, обов’язково маю впіймати. Три роки тому я