Володимир Галайчук - Українська міфологія

такий допоміжник мій. Ви би купили?» — «Ая! Ше мені треба якого дідька?!» Баба (що так сказала — В. Г.) ше й була рижава, рижувата. А він (годованець — В. Г.) тоди каже: «Ти, курво рижа, — каже, — то ти, — каже, — мене обзиваєш?» З рукзачка. А то, знаєш, то страшне. Воно так — то піскає, то нявкає. Та він має закручéні руки, ноги назад єму. Ноги стоят — шо мали бути наперед, то в нього назад, руки — шо наперед — назад. Він сі перетворяє в всєкого на світі. Хвіст такий коротенький».[983]

Нарешті, годованцеві не подобається, коли хтось займає його місце. У таких випадках він переносить небажаного гостя деінде:

— «Ще мені оден друг росказував, одногодки ми бýли, в кавалєрку ходили. Прийшов я, кáжу й[о]му: «Юрку, в тебе дідко є». Каже: «Може, й є. Я не знаю, я не видів». Але шо, ходилисмо, бахурó по вулицьóх, та й віліз спати на горý в стодолі, на пóду, та й не лєг у цей кут спати, а лєг у той кут, там, де він ґаздує. Я, каже, віліз туда, лєг спати, я си рано пробуджую — а я в стодолі на тоцí з пластóм сіна. Він його помáленьки сонного знєв з пластóм сіна [з]відти, і той не чув. Аби ти міні більше в той кут не ліз. Там його кут, він собі там сидів».[984]

— «То стара баба вже, вона, каже, пішла на службу в Заріччє (вона, малá, служила). То там ше той був «невмитий». Диявол. Вона каже: «Шось так мучит на подí». Вона на поді спала. А він мучит та й мучит. А він (господар, у якого вона працювала — В. Г.) як насварив [«невмитого»], та й тото… Казав [господар]: «Вже піди спи, вже чіпати не буде»… То якийсь кіт приходив, — він на кота може перебратися».[985]

Слід, однак, зауважити, що господар годованця мав над ним неабияку владу й міг зарадити можливим неприємностям: «То в нас в одного був чоловіка. То ота от Зосі казала, шо як прийшла, то він за комином і був, у Мáрчихи, та лісниці (яблуко — сушенóк, яблука — сушéники) метав. Каже: «Я спала на печи, а там були лісниці, а він в мене лісницяма». А ґазди не бýло дома, каже. Прийшов, а я: «Йой, я так ся бояла спати, бо в мене кидáв лісницяма». — «А він нічо’ біш не казав тобі?» — «Нічо’». — «Ну й не бійся, спи сміло». А Никола ліз на хату, шо будував, та й каже: «Я ся бóю, аби не впав». — «Ти не впáдеш, лізь сміло…»[986]

Загалом можна відзначити, що, попри вагому частку скепсису («Люди брешуть, то й я вам брешу»), майже в кожній розповіді про годованців звучить прихована віра в те, що вони насправді існують: «Один чоловік казав: «Годованець є, поки я є, бо тяжко роб’ю». А от він умер — і так і є всьо».[987]

Показовими є й такі висловлювання: «Ми зараз того не хочем. Як кажуть старі люди — шоб наші вуглá того не чули, не знали», «Я його николи не виділа, бодай іс пропав», «То є страшне, я би того не хотіла», «Того люди не хотіли, бо то є нездале», «Погано в хаті, як він є. Люди слабовали в тій хаті, де він є» тощо.

Люди досі остерігаються купити хату чи яку-будь річ із годованцем, вважаючи, що він допомагає лише тому, хто його вигодував, а іншим шкодить: «Он там в Стрільбичах, то хата крита, і нéхто її не купит. Бóяця».[988] Так само бояться перейняти годованця від людини, яка перебуває в передсмертній агонії: «Любому може передатó, ну але хто його хоче».[989]

Разом із тим нині існування годованців нерідко співвідносять із давніми часами, хоча воно залишається поза сумнівом:

— «То колись давні люди, шо було, шо багато мали».[990]

— «Але то дáвнє-дáвнє. Тепер нема вже тих дідькíв. То вже вóйна винищила — і ті дідькó, і всьо».[991]

Незважаючи на ототожнення з чортом, годованця уявляють не настільки шкідливим. У переважній більшості випадків ідеться радше про небажаність контакту з цією істотою, ніж про страх перед нею. Свідчення інформаторів часто не містять осуду чи ворожості до тих, у кого годованець нібито є чи був. Розповіді — а це насамперед бувальщини — є дещо відстороненими, незаангажованими. Вони здебільшого просто констатують факт, що годованця може виносити собі будь-хто й той допомагатиме хазяїнові. Трапляється навіть, що люди з жалем говорять про такі випадки, адже там, де є годованець, насправді «нема в добрі нічого».

Русалки

Уявлення про русалок (росалка, русавка, цимбавка та ін., також той русалка, русалім, русал) поширені на більшості території України. Найрозвиненіші вони на Поліссі, у Карпатах трапляються лише спорадично.

Русалкам присвячена низка ґрунтовних наукових досліджень. Серед найзмістовніших можна відзначити праці Дмитра Зеленіна,[992] Казимира Мошинського,[993] Людмили Виноградової,[994] Корнелія Кутельмаха.[995]

Деякі дослідники пов’язують назви русалка і Русальний тиждень (це здебільшого тиждень після Зелених свят, іноді на Західному Поліссі — тиждень перед ними: Русалний, Русавний, Русáлочний, Русалка, Русавка, Русалниця, рідше — Навський / Нявський тиждень) з античним святом померлих Rosalia й обстоюють версію про запозичення відповідного пласту уявлень. Інші науковці вважають їх автохтонними й похідними від слів роса, русий чи русло. Русалок сприймають або як духів річок чи полів, або як душі певних категорій померлих чи обстоюють маністично-вегетативну концепцію.

На формування стереотипного образу русалки суттєво вплинули художні твори доби романтизму, які звели її постать до подоби вродливої дівчини-утоплениці з довгими зеленими косами або ж доньки водяника, яка сидить на березі водойми й розчісується золотим гребінцем, а живе на дні в кришталевому палаці. Водночас народне бачення русалок зовсім інакше.

Насамперед ознайомимо читача з кількома інваріантами, до яких в основному зводяться сюжети про русалок:

1. Допомога померлого-русалки живому родичеві:

— «А колісь, каже, й русалкі ходилі. Ходилі, росказував батько, й такими голкáмі кололі. Просто голкамі, ніби циганськимі. Один, батько так росказував, шо вон був свой (родич — В. Г.), да вмер. Ну, то вон умер, а вон собє ішов чоловєк, да пошов, да брав мед. А вони йшли русалкó. А вон йде вже да баче, шо то свой вібірає мед, да каже: «Свой, свой, пудбери хвой[996]». Той глянув да пудобрав. А так вони закололі б. То батько казав, шо, каже, бєг вон — свой, і бєгли русалкí чужіє. Он свой, шо вмер. То, каже, шо вони його кололі. Направду