Володимир Галайчук - Українська міфологія

та й каже до него: «Василю, а ви нáшо тото робили? ’Бисти більше того не робили. Робіт собі свóю роботу, а туда не лізьте більше». Отак він їму дав сто грам. То його миска була, шо в[о]на їму давала їсти там. Ну а він їму дав запити. То він в неї все сидів на припічку. Там он сидів, а там он ноги грів, бо там у печí горіло. Отакий маленький хлопчик такийво, але шо волосся таке, як на мавпі. А він собі може бути і великий, і маленький, і пес може бути з него, дівка може бути».[971]

Шкоду годованець заподіяв би господареві й тоді, якби той його не погодував:

— «[Господар] мусів давати годóванцюві їсти. Там в нього бýла тарілка, і в тій тарілці бýла їжа. То ту миску на розі, на западному вуглу ставили. Коли він його ни задовільнив, той відтам кидав, годованець, сніпками, сіном, шо там бýло, патиками, шо там бýло на стрихý — він кидав. Йому просто на голову».[972]

— «Носили ’му їсти на Святий вечірь десь на під, несолене. Як ся добре з ним обходóли, то господáрка йшла файно. А як йому не впольняв всьо, шо треба було, то він збитки робив в тій хаті, навіть спати не можна було».[973]

— «Лихе бýло на поді, шось там гримало, кóвтало. Говорили, шо треба їсти дати, віднести на під, аби не бýло голодне, бо лихе буде».[974]

— «Таке говорили, шо юзика тре’ годувати, бо він як злосний, то може хату підпалити».[975]

— «То так люди зразу не знали, і люди були на базари, і той ґазда шось продавав, і разом з тим продав його. І він прийшов додому і не знає, що є. Аж відтак пішов до того ґазди і каже їму, шо то таке. А він, той, каже, шо я тобі дав, аби тобі всьо вéлосі і аби тобі бýло добре. Але треба з ним добре обходóтисі. Бо як ти шось не так зробиш, то всьо може бути: і хата згоріти, і всі можуть повмирати. Це треба з ним добре жити. Треба їсти дати в порý їму, бо як не даш їсти, то… […] Юзь, юзик називали. […] Але колись люди тримали, бо він шось помагав на багатство. Худоба вéласі, і гроші мав — багачі. І то все казали — ади, той багач».[976]

Так само годованець чинитиме, якщо хто вдарить його:

— «То такий був Стефан, він вже небіжчик, то росказував, шо служив там в одного. Та й послав його господар: «Степане, йди-но принеси того сиру, бриндзі, з бочки, та з бульбою з’їмо». Ну, той набрав бриндзі в миску ложкою такою дерев’яною, здоровою. Аж звідкіль вилазит хлопець з-за скрині. Ну, такий — сантіметрів восємдесят, до метра не доросло… Та й потя´гло руку до того сиру. А він витігнув ту ложку та й його по руці — свись! Воно відскочило, замірало на йóго вочі та й втікло там за ту скриню. Приніс він сира до хати, поставив на стів та й не повíдат ніц, шо він таке видів. А то вже було надвечір, а той господар був багач. Скрині стояли: жита, пшениці. Коли тако — бевх! Загриміло. Той встав з-за стола, каже: «Шось недобре». Коли знов — бевх! Всі скрині погаратав, поперевертав. Господар каже: «Сиди-сиди, Степанцю, я вже сам якось». Зранку той Степан встає коровам дати їсти — все чистенько, позаметяно. То той господар каже: «Ану, росказуй, шо там було». — «Та так і так». — «Степанцю, ’бис біше його не бив». То, видно, той старий його перепросив, і він все те позбирав».[977]

— «Другий парубок служив у того ґазди. В зимі молотили в оба, а ту десь взяв ся на стайни кіт і мявкав. Він го зганяв, а далі замахнув ся на нього ціпом, а старий Благий мовить: «На що бєш кота? Будеш видіти, що з того буде!» На другий день рано прийшов парубок до стайні давати худобі йісти, а худоба вся обернена задом до жолоба і за хвости попривязована. А Благий до парібка мовить: «А видиш! То кіт таке наробив».[978]

Як і домовик, годованець не любить порушення усталених норм етикету. Наприклад, коли жінка ходить простоволосою:

— «Одного разу був домовик у хаті. Як бив чоловік жінку, то домовик давай крутитись по хаті та бочку з житом перекинув. А хазяїн сказав до домовика: «Ану, сину, давай позбирай жито в бочку».[979]

— «Говорили, що домовик, який живе в хаті на стриху, переходить в жінку без хустки. Не можна жінці ходити без хустки».[980]

Також годованець не любить, коли про нього згадують сторонні: «Був чоловік і мав собі дідька. І прийшов сусід і бачить — а кіт побіг під ліжко. А той чоловік каже: «Тихо…» — бо не можна говорити».[981]

Надто не подобається домашньому духові, коли його називають дідьком, чортом: «Там у сусідстві — мертвец, вмерла там жінка. А в них півница велика, виклали там студенéц (холодець). Та й пішли жінки за тим студенцем. Дала господині ключ їм, каже — йдіте відомкнете й озмете. Вони доходіт та’ гі в півницу там, а то як там загуркотіло, в тій півници, вони відти — хода. Кажут — по студенцеви, там завалєла сі півниці. Прибігают та й кажут сій ґаздині: «Йой, там так згриміло, то півниці впала». Вона ка’: «Ви шос балакали там?» А одна каже жінка: «А я тіки казала — йой, кажут, шо тут є дідько, я бóю ся, каже, туда йти». І повтікали відти, а вона приходит. «Ви шос говорили», — каже. Та й, каже, ми не признаєм сі, шо я так казала. Каже: приходим — студенец стоїт, як стояв, нічо’ не впало, нічо’ не гримнуло. Но але таке казали. Я не бýла там, я не виділа, ну але я чула таке. То таку бáйку я вам кáжу».[982]

— «Мож єго продати. Є такі, шо продают. Якшо ти согласен, каже, купи собі домовика. Ну а ти думаєш, як знаєш, шо таке домовик. Ну а як не знаєш, та питаєш: «Шо таке?» — «Ну та такий допомíжник…» А він вóскає, нявкає, порскає — я´к ти не хочеш (він єго носит у рукзачку). І попробуй єго назвати, а він відповідає — називає тебе. Каже, один носит на базари, та й каже: «Ви би купили сесе у мене?..» Нє… «Шо то у вас, — каже, — піскає? У тім, у вєщмєшку, в рукзаку?» — «Та, — каже, —