Володимир Лис - Місяць, обмитий дощем

бачить Сосюра. Може, почуття і є неврозом, як уже заговорили, але ті, хто опоетизовує той невроз, підносять і виправдовують людей.

— То вони ще й адвокати чи, може, судді?

— Смійся, смійся. Я все одно лишуся при своїй думці, — сказав мій добрий знайомий. — Утім, це моя особиста думка.

Вже попрощавшись зі своїм знайомим, я почав пригадувати не тільки вірші, а й сцени з романів, де йшлося про людські почуття. Не всі вони були надто поетичні. Часом гіркі й болючі.

Щось мені наче муляло.

Наївний чоловік, але такий, що думає.

Знає вірш Старицького, що став знаменитою піснею, Олеся і Сосюру. Придумав свою теорію про найвидатніше досягнення людства. Але щось у ній є. Таке, у що хочеться вірити. Раптом я подумав: «Може, й справді поетизація цих стосунків найвидатніше досягнення? Може, так воно і є? Він же не жартував. Він у це вірить. Гм, повітряна оболонка Землі… А та поетизація, виходить, оболонка людини… Так чи що?»

Вже не муляло, а справді тривожило.

Наївний чоловік мій знайомий…

Я перейшов на другий бік вулиці. Через квартал побачив хлопця, який грав на гітарі й хриплуватим голосом співав. Теж про любов. Слова були простецькі, рими неоковирні.

«І це він опоетизовує любов?» — подумав я.

Та раптом згадав, що мій знайомий говорив не про поетизацію любові. Любов… Уже в самім цім слові чується далеке відлуння поезії. Йшлося про поетизацію тих стосунків, які поетизація насправді й перетворює на любов. У кохання. Але не те, що розуміється під словами «вони кохалися». Глибше й всеохопне, справді потрібне, як повітря.

Раптом я помітив, що біля хлопця з гітарою стоїть коробочка. За пісню про любов, хай і поганеньку, належало платити. Але можна було й не платити. Що я й зробив. Коли вже проминув його, хлопець, закінчивши співати, за хвилину почав знову. Ту саму пісню. Самодіяльна пісня про кохання приносила йому бодай якийсь заробіток.

Та, відійшовши трохи, я подумав, що цей заробіток, напевне, невеликий і міг би бути більшим, якби хлопець ліпше співав, а головне — якби кращим був текст пісні. Про любов треба гарно співати. Хай не так, як Старицький чи Олесь, але ліпше, ніж цей хлопець. Особливо коли поетизація отих стосунків двох, якщо вірити особистій думці мого знайомого, це — найвидатніше досягнення людства.

День ангела з Олегом Лишегою

Про Олега Лишегу як поета я вперше дізнався, коли 1989 року взяв до рук його тоненьку книжку «Великий міст». Поезія в ній була начеб і не поезія, а те, що заговорило до тебе з навколишнього світу — риба, рослина, звір або ж людина, яку ти знав колись, а тепер мусиш пригадати. І саме вона, а не тільки риба у вірші під загадковим номером 551 закликає тебе битися головою об лід, щоб побачити отой прекрасний світ. Світ, захований під товщею льоду. Але ж ти його бачив і до цього… З усіма звірами й людьми, а тепер вони інакші. Ось таке було враження, а потім я довідався, що збірочка названа кращою книжкою року.

Далі було читання поезій, есеїв і п’єси «Друже Лі Бо, брате Ду Фу» в журналах «Сучасність» і «Світо-вид». І я все більше розумів, що це мій письменник.

З усього написаного Лишегою досі найцікавішим вважаю, крім віршів, його есеї «Флейта землі і флейта неба» і «Адамо ет Діаnа». Ну, а інтерес до творчості Лишеги і його доволі загадкової особи підігрівало й те, що в «Адамо ет Діаnа» він згадує про свою знайому, а швидше кохану з Луцька, котра пропонує подивитися на Луцький замок. Оте її «Хочеш побачити на Волині замок Любарта?» подано якось так, як частина контексту, котрий сам по собі стає мовби окремою поезією в прозі посеред того есею, що запам’ятався надовго.

У житті ми перетнулися лише раз на Форумі видавців у Львові. Це було мимохідне перетинання, коли нас один спільний пишучий колега відрекомендував: «Ви знайомі? Це Олег Лишега, а це Володимир Лис». Короткий обмін фразами серед людського виру, і кожен поспішив на свою презентацію. Я тоді ще не знав, що доля подарує вечір, частину ночі, а головне — майже цілий день спілкування з Олегом Лишегою.

Трапилося це наприкінці липня 2013 року, коли мене запросили взяти участь у фестивалі «Франкофест» у рідних Франкових Нагуєвичах. Я побачив Лишегу на презентації збірника учасників «Франкофесту», який називався «Франко: перезавантаження» і проводився на галявині, як нам сказали, «на краю Франкового лісу», хоча молоді дерева того лісу, звісно, не пам’ятали малого Іванка, сина коваля Якова. Кожен із поетів, прозаїків і літературознавців, надрукованих у збірнику, прочитав і розповів щось своє. Лишега глухуватим голосом читав уривки зі свого есею, який пізніше називався «Франко», а тоді «Старе золото». Я не став читати новели «Колюче терня», навіяної Франковою поезією, у якій ішлося про долю сучасних, початку двадцять першого століття, молодих галичанина і волинянки, а розповів про єдиний приїзд Франка у травні 1891 року разом з дружиною Ольгою і дітьми на Волинь, у село Колодяжне, поблизу Ковеля, де жили Косачі і де тепер музей. Тоді трапилося так, що Петро і Ольга (Олена Пчілка) Косачі затрималися в Києві й Франка з родиною зустрічала на вокзалі в Ковелі й супроводжувала до Колодяжного молода ще на той час (і поетеса-початківець) Лариса Косач, яка вже надрукувалася у Львові під знаменитим у майбутньому псевдонімом Леся Українка, але ще не видала першої збірки. У її долі ці три дні, проведених в бесідах з Франком, відомим письменником, до приїзду батьків, лишили незабутній слід, згаданий не раз у листах. Франко пробув у Колодяжному цілий тиждень — від суботи до суботи, — а його дружина з дітьми аж до вересня. Присутні пожвавішали, коли я розповів, як чубилися між собою діти Косачів і Франків, про що згадує в листах Леся, а особливо як Франко наловив у Колодяжному раків і як послали хлопця-гінця до Ковеля за пивом, щоб великий Каменяр, як прийнято його називати, міг насолодитися (подумати тільки!) новомодним ласуванням — пивом з раками, про що він згодом згадував. Після того виступу до мене підійшов Олег Лишега і сказав, що затятий рибалка Франко і в Нагуєвичах ловив не тільки рибу, але й раків, он в отій річці, якщо хочете, ходімо, побачимо ту місцину. Так почалося моє триденне спілкування з Лишегою.

Першого вечора ми верталися разом у машині з Нагуєвичів до Трускавця, де жили в готелі. Дорога виявилася доволі довгенькою, через Дрогобич, куди підвозили місцевого учасника фестивалю. Між нами зав’язалася розмова про поезію й, зокрема, про Тичину, про те, чи зумів він зберегти себе колишнього, хоча б у потаємних глибинах душі, коли став «співцем партії». Олег перекинув розмову до впливу на поета його родинного оточення