Лада Лузіна - Україна-Європа

сім'ї займається закупівлею провізії зазвичай сама, втім, як і у нас. З тією лише відмінністю, що робить вона це раз на тиждень, вирушаючи не в похід по магазинах і ринках пішки або на тролейбусі, як я-тодішня, а відвідуючи своєю машиною один величезний супермаркет, поки чоловік зі своєю автівкою десь там на роботі. Причому, для цього відведено суворо фіксований день, а список необхідних покупок на тиждень на цей час уже готовий, як і перспективне меню з урахуванням кількості їдців.

Отже, вирішено – буду готувати борщ. Шарм французької мови особливо відчувається в цьому слові, яке вимовляють так: «БОРШТШ», природно, ґрасуючи «R».

– Люсі, що тобі потрібно для боRштш?

– М'ясо, квасоля, буряк, морквина, картопля, цибуля, часник, томат, зелень, сіль, перець, лавровий лист, добре б іще чорнослив.

– Поїхали, може, й купимо! – рішуче каже господиня вранці закупівельного дня.

– Ну, ризикнемо! – начебто підігрую я, уже добре розуміючи, що ні про який дефіцит мова йти просто не може. Але помиляюся. Там були свої проблеми… Вирушаємо удвох її машиною.

У супермаркеті я тоді була не вперше. Можливо, не такі здоровенні, але вже й у нас вони тоді почали з'являтися. Однак вибрати швидко саме те, що тобі потрібно, в чужому величезному магазині було дуже непросто. Мадам носилася з візочком по маркету, викреслюючи зі списку один за одним пункти своїх запланованих покупок. Ніяких експромтів! А я шукала своє. Потім продовжили разом.

– Яке тобі потрібно м'ясо для борштш?

– Свинина, бажано з кісточкою. Ще моя бабуня говорила, що без кісточки борщ – НЕ борщ.

Знаходимо потрібне. Вражає величезний вибір і порядок цін. Свинина й курятина – не дороге м'ясо, на відміну від яловичини і телятини. Купуємо. Йдемо далі.

– Скільки тобі потрібно морквин?

– Тобто?

– Ну, скільки штук морквин потрібно на борщ? – Ніколь показує мені більшу і меншу сіточки.

– Ну, штук п'ять давай візьмемо, – кажу, – не пропаде.

– Так багато?! – шокована француженка. – А якщо залишиться?

– Не залишиться. А залишиться – не пропаде, діти з'їдять.

– Капуста яка потрібна – велика чи маленька?

– А ціна за штуку чи за кіло?

– За штуку.

– Бери більшу! – кажу їй.

В очах француженки знову спалахує тривога.

– Салат зробимо, бери.

– Люсі, а який тобі потрібен буряк?

– Та звичайний, аби не в'ялий, – кажу, – а який буває?

– Знаєш, я ніколи в житті не бачила свіжого буряка в продажу, – стривожується Ніколь, – з дитинства бачила тільки варений. Він же довго вариться, а сирим його не їдять. То щоб господаркам не возитися, зазвичай продають варений, так завжди було. А зараз продають варений у вакуумній упаковці…

– Жах! – резюмую я. – Гаразд, давай хоч варений, під кінець готовки закинемо, щоб зовсім в каструлі не розлізся.

Знайшли, взяли рівно дві штуки, додали у візок. Далі шукаємо квасолю. Заводить вона мене до рядів, метрів по двадцять довжиною, щільно заставлених баночками з квасолею всіх можливих розмірів, кольорів і рецептур. Нормальної твердої, щоб варити кілька годин, немає. Все вже зроблено за нас! Але сьогодні цими картинками нас уже не здивувати, правда? Але ж я про ті часи… Культурний шок, можна сказати, – всміхаюся я. – Такий же широкий асортимент томатних соусів. Слава Богу, хоч із картоплею особливих проблем не було. Правда, я на мить завагалася у виборі між круглою, довгою і дуже довгою, але обрала середню. Цибуля теж в порядку, всього чотири-п'ять сортів ріпчастої. Беру сітку приблизно з кілограм.

«О, навіщо тобі стільки?!» – знов округлює очі Ніколь.

Здається, все. Кріп-петрушка є на невеличкій грядці біля будинку, серед квітів. Сподіваюся, хоч спеції на кухні знайдуться. Запасів же ніяких… Докуповуємо решту за загальним списком. Досить багато хліба. Питаю – а не зачерствіє? Але виявляється, його кладуть у морозилку, а за потреби в мікрохвильовці розморожують, не ходити ж за ним до крамниці кожен день? Майже не дивуюся. Ні, дивуюся все ж, як у цих добрих, активних, життєрадісних людях уживається така раціональність? Мабуть, це від батьків, і, очевидно, від близького сусідства з Німеччиною. Може, тому їх так інтригує наша слов'янська непередба-чуваність?

– Так, кажуть, то легендарна річ – наше уміння викручуватися у будь-якій ситуації, – всміхнувся Роман. – А варили борщ самі чи майстер-клас робили для місцевих?

– Та сама, мені створили всі умови для шаманства. Наступного дня всі розійшлися-роз'їхалися у справах. Я готую обід. Прийшла поприбирати хатня робітниця, мадам Фетер.

Це в порядку речей для сім'ї з нормальним рівнем доходів, у якої великий будинок. Кожен сам вирішує, як йому витрачати зароблене і на чому заощадити. Економлять на морквині, вистачає на хатню робітницю.

Немолода, по-німецькому охайна пані, з якою я вже знайома, любить поговорити про різне, але сьогодні мовчазна. Я питаю, чи все в порядку, коли вона тихенько проходить повз мене на просторій кухні.

Відповідає: «Все гаразд, просто господиня загадала мені прибирати сьогодні на другому поверсі і не заважати на кухні. Бо ви ж варите БОRШТШ!» – каже вона загадковим голосом і піднімає вгору вказівний палець.

Навряд чи вона взагалі знала, що собою являє ця культова страва, але говорила з явною повагою до моменту. Потім уже розповіла, що звичні нам «перші страви» французи практично не готують, незважаючи на легенду про цибулевий суп, як родзинку національної кухні. Якщо і їдять, то швидше – літні люди, звиклі до супу з дитинства, і то тільки в холодну пору року. Салати, овочі на гарнір, яких у хорошої господині повинно бути до м'яса або риби не менше п'яти видів, соки до їжі цілком заміняють їм влітку наше звичне «перше».

* * *

Тож, борщ я зварила сама, хоч він і зазнав необхідних змін у технології приготування, раз буряки в них уже варені, а квасоля – консервована. Запах цибулевої зажарки з томатом рознісся по будинку. З другого поверху спускається мадам Фетер, яка закінчила прибирання. Сідає поруч поговорити. Я шаткую дрібненько капусту на салат, до неї – моркву, цибулю, зелень – все, що залишилося, щоб не створювати господині проблему, куди дівати позапланову сировину.

Пробую борщ. Досолюю. І останній штрих – розчавлюю в червоно-бордове вариво пару зубків часнику, засипаю нарізану зелень, розмішую, накриваю кришкою, рахую до п'яти, вимикаю газ, накриваю каструлю рушничком – нехай пропариться… Пахне так божественно, по-домашньому…

– Оце ви розповідаєте! В мене аж слина покотилася! – поглядає на годинник Роман. – Це не гуманно!

– А було б не розпитувати про контрабанду, юначе! Це вам моя вишукана помста! – сміюся я. – Хочете печеньку? Можу пригостити!

– А борщу не маєте в сумочці?

– Ні, на