Остап Соколюк - Самсара УкраЇни, Остап Соколюк

Буревій не вмикає верхнє світло, і ми вечеряємо у світлі вогню.

— Дуже смачно, Самса! Дякую!

— І тобі дякую, мій сушеф!

Ми розділили приготування і трапезу на двох. Я завжди так любила — ненавиджу готувати для чоловіка, коли його нема вдома, або ж він просто чекає на це у кімнаті. Обожнюю ділити все на двох. Тому що приготування їжі це ж такий важливий ритуал дому.

Що ж, здається у мене таки були якісь стосунки у моїх переродженнях, інакше я би не пригадувала таке. Але чи були такі чоловіки, як цей?

— Бур?

— Що?

— Знаєш, у полоні я думала про те, що темрява не може поглинути світло, як би воно цього не хотіло. Допоки світло сяє — воно нездоланне. Сонце буде світити, поки має енергію. І лише якщо воно саме здасться — темрява огорне його. Не раніше.

— Може ти й права. Стриба сказав мені слухати жінку.

— Справді? — на моїх губах мимоволі проступає усмішка. — Ну, якщо бог так сказав...

— Бог так сказав, — ствердно киває він.

Ми сидимо зовсім поруч, на великому ворсистому килимі, відчуваючи тепло від палаючого вогню. А ще — відчуваючи внутрішній жар.

— Мені здається, я знаю, що має бути у кожного дому, — промовляю стиха.

— Що?

— Душа. Але це... не просто людська душа. Це душа дому. Вона складається із двох душ.

Він замислено дивиться на мене.

— Я ніколи такого не знав, — відповідає він. — Всі мої переродження — це мандрівки довгою, безкінечною дорогою. Я знаю лише те, що має кожна дорога.

— Що ж, можливо, настав час пізнати й дім.

Моя рука торкається його обличчя — те, що я хотіла зробити весь час. А його губи раптом торкаються мого — те, що я хотіла, щоб зробив він. Його поцілунок — терпкий, але пробігає по всьому моєму тілу хвилею. Чоловічі руки охоплюють мене, але наостанок він питає:

— Ти дозволиш?

— Так. Дозволю.

“Причаруй мене,

Примовчи,

Нам залишилось так мало,

Орють мозок холодні рала,

Перековані на мечі.

Засніжило і замело

І заблискало,

Наче криця...

Полюби мене,

Чарівнице,

Полюби мене всім назло”.

Олексій Бик