Верона Дарк - Після зради, Верона Дарк

Розділ 58.Серед підозр і тіней

Наступні дні після того поцілунку були наповнені напругою — але вже іншого ґатунку. Адріан став м’якшим, не таким жорстким і різким у висловлюваннях. Його голос більше не різав тишу, він вже не лаявся щогодини і навіть не втручався у дрібні завдання. Його погляд часто зупинявся на Ніці — з тією ж пристрасною ніжністю, яку вона намагалася не помічати, але серце її щоразу тремтіло.

Ніка помічала зміни. Вона відчувала його очима на собі, і це не дратувало — лякало. Вона боялася, що знову втратить себе.

Але несподівано все змінилося.

У вівторок зранку, коли день тільки розпочався, Адріан отримав дзвінок, що буквально вбив усю легкість в його очах.

— Що значить "мінус три мільйони"? — голос Адріана лунав холодно, рівно, зловісно. — Коли? Хто мав доступ? Негайно підготуйте мені виписки. І мовчіть про це. Ніхто не повинен знати, зрозуміло?

Він поклав слухавку і вперся руками в стіл, схиливши голову. Напруга повернулася, але вже не через Ніку.

Гроші зникли. Величезна сума. Мільйони доларів. Кошти, закладені на реалізацію основної частини проєкту, просто випарувалися. А слідів майже не було.

Адріан не міг повірити. Його інтуїція кричала, що це було не випадково. Хтось дуже добре знав, коли і як вдарити. Але хто? Він не довіряв майже нікому. Команда нова. Люди — малознайомі. Хтось зсередини?

Його погляд став жорсткішим. Обличчя — мов камінь. Усі помітили, що щось сталося, але він мовчав.

Ніка, заходячи в хол, зустріла його погляд — погляд холодного, напруженого, але не байдужого чоловіка. Її серце стиснулось. Вона відчула: щось трапилось.

І вона ще не знала, що скоро ця ситуація втягне й її… бо той, хто вкрав, залишив сліди — і ці сліди виведуть на когось дуже несподіваного.

Проходив день за днем, а напруга в стінах фірми росла мовчки, але нестримно. Адріан став мовчазним, замкнутим, але в його погляді з’явився той небезпечний блиск, якого боялися всі. Ніхто не знав, що сталося, але чутки ширилися, немов вірус — хтось говорив про кризу, хтось про перевірку з Києва, а деякі шепотілися, що зникли гроші.

Ніка спочатку не звертала уваги — у неї було повно роботи. Але вона відчувала: щось відбувається. У повітрі ніби зависла тривога. Коли вона проходила повз кабінет Адріана, двері були зачинені, а всередині часто сиділи люди у ділових костюмах — з суворими обличчями й кейсами в руках.

А потім усе змінилося.

У п’ятницю зранку, щойно Ніка увімкнула комп’ютер, до її столу підійшли двоє чоловіків у костюмах.

— Пані Ніко, доброго дня. Ми з фінансового департаменту та служби безпеки. Нам потрібно з вами поговорити, — чемно, але холодно сказав один із них.

— Про що? — розгублено запитала вона.

— Усе у кабінеті пана Романенка. Будь ласка, пройдіть з нами.

В очах співробітників, що сиділи поруч, з’явився переляк. Ніка ледь стримувала тремтіння. Її серце калатало так, ніби ось-ось розірве грудну клітку. Що сталося? Чому викликають її?

Коли вона зайшла до кабінету, Адріан сидів за столом, зосереджений, суворий, але його погляд мимоволі змінився, коли побачив її. Це був уже не той холодний директор — в його очах з’явився біль і тривога.

— Сідай, — тихо сказав він.

— Що сталося? — прошепотіла вона.

— Ти працювала над презентаційним проєктом. У той період з рахунку було переведено значну суму під виглядом авансів на підрядників. Оформлено через відділ дизайну. Підписи твої.

— Що? — вона ледь не впала зі стільця. — Я… я нічого не підписувала!

— Ми це з’ясуємо, — озвався один із чоловіків у костюмі. — Але поки нам потрібно, щоб ви надали доступ до вашого комп’ютера та проєктних листів.

Ніка була приголомшена. У голові гула порожнеча. Її звинувачують? Ні, це якась помилка. Але як? Хто міг це зробити?

Вона подивилася на Адріана — він дивився на неї не як на підлеглу. Його погляд палав внутрішньою боротьбою: довіряти чи ні. Серце Ніки розривалося.

— Я нічого не крала. Я не брала нічого, — прошепотіла вона, вражена до сліз.

— Я знаю, — тихо сказав він. — Але тепер треба це довести. І швидко. Бо твоє ім’я на всіх документах.

Дні перетворились на суцільну напругу. Ніку постійно викликали на допити — то в службу безпеки, то до фінансового відділу, то до поліції. Її щодня змушували повторювати одне й те саме. Погляди колег стали настороженими, дехто — мовчки уникав її, дехто відкрито зітхав при її появі.

Найболючішим було те, що їй видали підписку про невиїзд. Вона не могла поїхати навіть до батьків. Її свобода звузилась до тісного кабінету, квартири й нескінченних допитів.

Єдиний, хто не зламався — був Адріан.

— Ми знайдемо того, хто це зробив, — сказав він одного вечора, коли вони лишилися в офісі самі.

Він вірив їй. Це тримало її на плаву.

---

Щовечора вони разом переглядали електронні листи, внутрішні документи, фінансові звіти, доступ до яких Адріан вибив особисто. Він більше не був просто суворим директором. Він став її тилом. Його рука щораз випадково торкалася її пальців, коли вони горнули папери. Його погляд часто зупинявся на ній довше, ніж дозволено. Але зараз було не до почуттів — їх обох намагались втопити.

— Бачиш це? — Ніка нахилилась до монітора й показала електронного листа.

— Хтось надіслав від твого імені запит на переказ коштів. З IP-адреси в офісі... але в той день тебе не було на місці, — сказав Адріан, перевіряючи логін-систему.

— Тоді... це хтось ізсередини, — прошепотіла Ніка.

— Саме так. І хтось, хто знав, що твій авторитет зростає. Хтось, кому вигідно тебе знищити.

Він підняв погляд на неї — серйозний, рішучий, з ледь помітним відлунням ніжності.

— Тебе не зламають, Ніко. Я цього не дозволю. Навіть якщо доведеться піти проти всієї системи.

Вперше за довгий час вона дозволила собі усміхнутись. Крихітна тріщина в панцирі болю.

---

Щоночі вони залишалися в офісі, разом. Інколи — мовчки, інколи — сперечаючись, але щораз ближче. Минуле між ними виринало, але вже без криків, без болю — як незавершена пісня, яку хочеться дописати разом.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍