Григорій Іванович Лешченко - Ухилянт у Канаді, Григорій Іванович Лешченко

я три роки тому прилетів до Торонто, то мене чомусь серед багатьох пасажирів вибрали, щоб я пройшов тест чи не хворий я на Ковід-19. Медик - індієць, який робив мені тест, не виявив хвороби. Коли вносив запис у базу даних, то похитав головою. Сказав, що це не дуже добрий знак. Мовляв, Доля мені підказує: в Канаді у мене нічого не вийде і доведеться повертатися додому.

-Та я й хочу повернутися додому, - кажу йому.

Спочатку індієць подумав, що неправильно мене зрозумів, бо щодня робить багато тестів авіапасажирам, а коли розібрався, то сказав, що вперше чує, щоб людина тільки прилетіла до Канади й вже не хотіла тут жити. Цікаво, що перший, з ким я зустрівся поглядом в аеропорту Торонто був поляк призовного віку. У Торонто я часто зустрічаю молодих поляків. Складається враження, що у Канаді поляків призовного віку не менше, ніж їх ровесників, українців.

Зять з поведінкою закомплексованого підлітка ще той перець! Успішні люди, часто, нудні. Їх успіхи нецікаві й не смішні. В усіх дуже схожі історії - каторжна праця, постійне навчання, відмова від багатьох спокус. А у зятя нескінченні пригоди: його звідусіль виганять, з усіма конфліктує, іде проти течії, хоче залишитися собою, жорстка канадська система не може вплинути на зятя. Зять чинить спротив адаптації третій рік: не хоче підлаштовуватися під чужу країну, вчитися та отримати спеціальність, яка потрібна Канаді або налагоджувати відносини з тими, хто може допомогти добитися більшого. Той, хто хоче залишитися собою й поводитися, як в Україні, має великі проблеми. Земляки розуміють, що немає іншого шляху для розв’язання проблем, крім необхідності багато працювати, вчитися, освоїти нову спеціальність.

Зять поводиться і говорить такі дурниці, як і в Україні. Хоче, щоб Канада змінилася під нього й він жив, як у Києві. На жаль, так не буде. Прикро, що зятя майже нічому не вчать постійні зміни місця роботи та його конфліктне відношення до роботодавців. Не хоче змінюватися та підлаштовуватися під Канаду, бо сподівається, що, ось – ось, закінчиться війна росії проти України й усе буде, як до повномасштабного вторгнення: життя за гроші дружини, майже фейковий бізнес, сон до обіду, нескінченне моралізаторство перед мовчазними найнятими хитрими співробітниками та ріднею і друзями, які зі співчуття на сказану чи зроблену ним дурницю тільки ввічливо кивають головою.

Зять спалахує, ображається, суперечить, щоб привернути до себе увагу і видаватися кращим, ніж є. Зять, наче актор, все життя на сцені, весь час працює на публіку, рідко буває самим собою й знаходиться в постійній напрузі. Спілкування з сім’єю та й з усіма для зятя перетворює на якийсь спектакль, найважчу роль у якому доводиться грати йому. У розмовах тягне ковдру на себе. З розмов і ситуації, навіть, коли неправий, намагається вийти переможцем. Для зятя є лише два погляди: його і неправильний.

Зять любить читати мораль і може годинами переказувати прописні істини, які дітям розповідають у дитсадку чи початкових класах. Має гарну пам’ять, допитливий. Свої різносторонні здібності спрямовує не на користь собі, а для самолюбування та демонстрації начитаності й ерудиції: дійсно, дуже допитливий, але не цікавиться тим, що потрібно для росту кар’єри, продовжує говорити про сторонні теми та якісь високі матерії. За 15 років, відколи знаю зятя, я не пригадую жодної його думки, весь час переказує книги й статті та замучує всіх своїми лекціями про те, що бачив і почув в Інтернеті. Багатьом впадає в око: часом, розум йому замінює гарна пам’ять.

Колись була дуже популярною російсько-українська телевізійна передача «Найрозумніший». Переможцем ставала дитина, яка мала найкращу пам’ять. Тримала в голові величезну купу нікому не потрібної інформації. Давала точні відповіді на запитання ведучої. Кому нині це потрібно, коли все можна миттєво знайти в Інтернеті? Глядачам вдовбували в мізки, що не потрібно думати, аналізувати, достатньо лише запам’ятати. Зять боїться думати? Голова чоловіка моєї доньки забита різним нікому не потрібним сміттям з розумних книжок.

Раніше зять хотів стати вченим і читав книжки свого улюбленого письменника Жюля Верна, у яких персонажі на кількох сторінках поринають у наукові пояснення. Тож під час звичайних побутових розмов з недалекими обивателями зять намагається на кожну фразу співрозмовника підібрати переказ цитати з якоїсь вченої книжки. Часто розмови з зятем перетворюються на проповіді чи лекції з різних наук. Така манера розмови втомлює. Співрозмовникам нецікава наука чи моральні проповіді, бідні люди намагаються швиденько попрощатися з зятем, або нервують, бо змушені вислуховувати його прописні істини та занадто наукові пояснення різних процесів, що відбуваються довкола. Після таких важких розмов втомлені балаканиною мого зятя виховані люди вважають його диваком, а менш виховані – самі здогадайтеся ким.

Зять не бачить себе збоку і не розуміє, що люди за потреби можуть розшукати все в Інтернеті. Ніхто не наважується сказати, що час ерудитів та енциклопедистів вже минув і навіки. Це справляло враження в давнину та ще якось викликало повагу до того, як люди почали користуватися Інтернетом. Хоча від запам’ятовування різного непотребу, який навряд чи згодиться, та схильності до виховання може бути хоч яка користь його дитині. Але навіщо таке вислуховувати пенсіонерам?

Ми сподіваємося, що незабаром внук почне більше розуміти й зятю буде набагато цікавіше з ним спілкуватися. Довгі розповіді зятя про мораль і науку, його всесторонні знання можуть зацікавити лише внука. Невтомний проповідник вважає себе експертом в усьому. Дитяче бажання бути гуру – то від банальної гордині? Усі розмови зятя дуже схожі на підліткові, а коли намагається говорити, як дорослий, то всім стає ще більш незручно і ніяково.

Перед тим, як виїхати з України, зять деякий час був змушений жити біля кордону в селі на Західній Україні в родині двоюрідної сестри моєї дружини та переховуватися від тих, хто міг поцікавиться в нього чи не бажає він захищати Батьківщину. У нас непогані відносини з сестрою дружини. У її брата помирала дитина, яка лежала в лікарні в Києві, і вона зі своїми родичами кілька місяців жила у нас у квартирі, щоб щодня провідувати хворого хлопця. Перебування зятя в родичів дружини трохи зіпсувало наші з ними відносини, відтоді виникла деяка напруга у стосунках. Одне небажання зятя спілкуватися українською вже дратує жителів Західної України, а те, що він любить читати багаточасові лекції на одні й ті самі теми, не слідкує за своїм язиком, а при першій - ліпшій нагоді критикує українську мову за її, начебто, бідність і багато запозичень з російської,