Одрі Ніффенеггер - Дружина мандрівника в часі

– Якби я міг це зараз припинити, але й далі зустрічався з тобою?

– Ти вже зі мною познайомився.

– Так. Я би зупинив це, – відповідаю, дивлячись на обриси Клер у темряві салону.

– Було би кумедно, – уявляє вона. – У мене були би всі ті спогади, яких позбавлений ти. Наче живеш із кимось, у кого амнезія. В мене саме таке відчуття, відколи ми сюди приїхали.

– Отож, у майбутньому, – сміюся, – ти спостерігаєш, як я розбиратиму кожен спогад, поки не матиму всю колекцію. Зберу їх усі.

– Думаю, так, – усміхається Клер, повертаючи авто до фасаду будинку. – Дім, рідний дім.

Пізніше, після того як ми прокралися до наших кімнат, і я надягнув піжаму, почистив зуби та прокрався до кімнати Клер, і навіть не забув зачинити двері на ключ, ми гріємося у теплому ліжку, а вона шепоче:

– Я би не хотіла, щоби ти це пропустив.

– Пропустив що?

– Усе, що сталося. Коли я була дитиною. Ну, розумієш, поки що ці спогади були лише наполовину спогадами, бо тебе ще там немає. А коли вони стануть твоїми, тоді це вже насправді.

– Я вже до них наближаюся.

Проводжу рукою по її животику, і нижче, між ногами. Клер пищить.

– Ш-ш-ш.

– Твоя рука холодна.

– Вибач.

Кохаємося обережно, мовчки. Коли закінчую, чомусь так напружуюсь, аж болить голова. Якусь мить непокоюся, що зараз щезну. Але не щезаю. Натомість – лежу в обіймах Клер, від болю аж тисне очі. Клер похропує, тихенько похропує, але почуваюся, наче по моїй голові їде бульдозер. Дім, рідний дім. Немає кращого місця, аніж рідна домівка. Сільські дороги, заведіть мене додому. Дім там, де твоє серце. А моє серце – тут. Мабуть, це і є мій дім. Клер зітхає, повертає голову, така спокійна. Привіт, кохана, я вдома. Я – вдома.

Клер: Ясний холодний ранок. Усі вже поснідали. Речі спаковані в автівці. Марк, Шерон і тато поїхали до аеропорту в Каламазу. Генрі прощається з Алісією у коридорі. Піднімаюся до маминої кімнати.

– О, вже так пізно? – запитує вона, побачивши мене в пальто та черевичках. – Думала, ти залишишся на обід, – продовжує вона, сидячи за столом, який, як завжди, завалений різними аркушами паперу, повністю списаними її екстравагантним почерком.

– Над чим ти зараз працюєш?

Що би то не було, але воно вщент списане якимись викресленими словами та закарлючками.

Мама перегортає листок текстом додолу. Її писанина – завжди секретна.

– Нічого. Вірш про сад, припорошений снігом. Щось він мені не дуже добре йде, – відповідає вона, підводячись та прямуючи до вікна. – Кумедно, чому вірші не такі гарні, як реальний сад. Принаймні, мої вірші.

Нічого не можу на те відповісти: мама ніколи не давала мені почитати свої вірші. Тож просто кажу:

– Сад справді прекрасний.

Вона відмахується від мого компліменту. Для неї похвала нічого не важить, вона ніколи їй не вірить. Лише критика у змозі запалити її щоки та привернути увагу. Якби я мала необережність сказати щось зневажливе, вона би запам’ятала це на все життя. Зависає незграбна пауза. Розумію, що мама чекає, щоб я пішла – хоче продовжити писати.

– До побачення, мамо! – кажу. Цілую її прохолодне лице та втікаю.

Генрі: Ми їдемо вже десь годину. Безліч кілометрів уздовж дороги тягнулися сосни, а тепер ми на рівнинній дорозі, де повно парканів з колючим дротом. Увесь цей час ніхто з нас не промовив ані слова, аж поки не помічаю, що така тиша – дивна. Отож, кажу щось, аби її порушити:

– Було не так уже й погано, – для такої маленької автівки мій голос зазвучав занадто бадьоро та гучно.

Клер не відповідає. Дивлюсь на неї, а вона плаче: щоками стікають сльози, проте вона вдає, наче цього не відбувається. Ніколи ще не бачив, щоби Клер плакала. Щось у цих мовчазних мужніх сльозах бентежить мене.

– Клер, Клер, може… може, пригальмуй на деякий час?

Навіть не глянувши на мене, вона натискає на гальма та звертає авто на узбіччя. Ми десь у Індіані. Небо нависає блакиттю; збоку від дороги, в полі – безліч вороння. Клер схиляє голову на кермо й схлипує.

– Клер? – звертаюсь до її спини. – Клер, вибач. Я щось не те зробив? Що сталось? Я…

– Це не через тебе, – відповідає спідлоба, через густу вуаль з волосся не видно очей. Так і сидимо ще кілька хвилин.

– Що ж тоді не так?

Клер мотає головою, а я сиджу та пильно дивлюсь на неї. Зрештою набираюся мужності й доторкаюся до неї. Куйовджу волосся, крізь густі хвилясті пасма відчуваючи її шию та спину. Вона обертається до мене, і я незграбно, через розділені сидіння, обіймаю її. А Клер уже голосно ридає, тремтячи всім тілом. Відтак заспокоюється й промовляє:

– Та ну її до біса, ту мою маму.

Пізніше стоїмо у заторі на автостраді Ден Раян та слухаємо Ірму Томас.

– Генрі, тобі дуже не сподобалася?

– Не сподобалася – що? – запитую, але сам міркую над тим, чому ж Клер плакала.

– Моя родина. Вона… вона була…

– Вони всі класні, Клер. І дуже мені сподобалися. Особливо Алісія.

– Деколи мені хочеться запхати їх у озеро Мічиґан та спостерігати, як вони тонутимуть.

– Гм, знайоме відчуття. А знаєш, здається, твій тато з братом мене вже бачили. Та й Алісія перед самим нашим від’їздом говорила щось дивне.

– Колись я бачила тебе з татом та Марком. І Алісія однозначно бачила тебе в підвалі, їй тоді було дванадцять років.

– Через це можуть виникнути якісь проблеми?

– Та ні, пояснення занадто чудернацьке, щоб у нього можна було повірити.

Обоє сміємося, і та напруга, що заволоділа нами впродовж усієї дороги до Чикаґо, розвіялась. Потік машин поволі починає рухатись. Невдовзі Клер спиняє авто перед нашим будинком. Забираю сумку з багажника й стежу, як авто Клер від’їжджає та ковзає униз по Дірборн. Відчуваю грудку в горлі. Кілька годин по тому усвідомлюю: те, що відчував, – то є самотність. Цьогорічне Різдво офіційно завершилося.

Дім – там, де можна прихилити голову

Субота, 9 травня 1992 року (Генрі двадцять вісім)

Генрі: Вирішив, що найкраща стратегія – спитати напряму: або він скаже «так», або «ні». Сідаю на лінію метро «Рейвенсвуд» та їду до татової квартири – дому моєї юності. Останнім часом я у ньому не частий гість: тато рідко мене запрошує до себе, а я не приходжу без запрошення, як оце тепер збираюся вчинити. Але якщо він ніколи не піднімає слухавку,