Ксенія Ільїнська - Приречені бути чужими , Ксенія Ільїнська

Ден стояв посеред танцполу, розгублений, як вигнанець серед чужого йому світу штучної радості. Йому захотілося вирватися звідси негайно.

Він пробрався до задньої кімнати для персоналу. Там було напівтемно й тихо. Ден сів на широке підвіконня, сперся плечем на холодну стіну і вдивився у світло нічного міста.

Всі ці неонові вогні здавалася йому такими ж порожніми, як і його життя останнім часом.

Він дістав телефон, прокрутив у контактах ім'я "Злата" і довго, мов у трансі, вдивлявся в нього. Кожен спогад про неї відгукувався в ньому болем — її сміх, її погляди, її шепіт уві сні.

Нарешті, він натиснув на кнопку виклику.

Телефон дзвонив довго. Занадто довго.

І коли вже здавалося, що вона не відповість, у слухавці пролунало її знайоме "Алло?" — трохи розгублене, трохи тривожне.

— Привіт... — його голос зірвався, він прокашлявся. — Я... я буду вдома через кілька днів.

Мовчанка. Лише її тихе дихання на тому кінці дроту.

— Я скучив, — додав він зовсім тихо, відчуваючи, як грудна клітка болісно стискається.

І це був його перший крок назад. До неї. До себе самого.