Деріка Лонг - Тінь серед світла, Деріка Лонг

Оксана не могла повірити, що вони знову разом. Після всіх випробувань, які вони пережили, після ночей, наповнених страхом і сумнівами, їхнє об'єднання виглядало як чудо. Мирослав був тут, поряд, живий, і це було достатньо, щоб забути про все інше. Вони знайшли укриття у віддаленому будинку на околиці міста, подалі від очей Соколова та його людей.

Оксана сиділа на великому дивані, а Мирослав лежав поруч, тримаючи її руку. Він дивився на неї з таким поглядом, який вона не могла забути — поглядом, сповненим вдячності та надії. Всі їхні слова звучали тишею, якби вони боялися порушити тишу цієї ночі.

— Ми це зробили, Оксано, — прошепотів він, його голос звучав серйозно, але в ньому було і нестримне відчуття полегшення. — Ти врятувала мене. Я не знаю, що б я робив без тебе.

Оксана посміхнулася, але ця посмішка була сумною. Вона вже давно розуміла, що її почуття до Мирослава стали чимось більше, ніж просто взаємною прив'язаністю. Це було коханням, яке її переростало. І тепер, коли вони обидва опинилися в безпеці, вона не могла більше приховувати свої емоції.

— Ти не маєш права мені дякувати, — відповіла вона, затримуючи погляд на ньому. — Я це зробила не через обов'язок. Це було, бо я... я не можу жити без тебе. Ти важливий для мене більше, ніж я могла уявити.

Мирослав обережно потягнув її до себе, і вони обійнялися, мовлячи один одному без слів все те, що було в їхніх серцях. Їхні тіла знаходили гармонію, і відчуття затишку та спокою огортало їх. Це була мить, яку вони чекали довго, коли нічого більше не мало значення, окрім того, щоб бути разом.

— Ти така сильна, — прошепотів він, його рука ніжно ковзала по її волоссю. — Ти показала мені, що таке справжня любов. Я буду завжди з тобою, Оксано.

Їхні поцілунки ставали все глибшими і довшими, якби вони намагалися встигнути обійняти весь світ, який залишили позаду. Але незважаючи на цю непереможну тягу до один одного, реальність поступово почала прокидатися. Вони обоє знали, що їхня перемога була лише початком нового шляху, і цей шлях був не простим.

— Ми не можемо просто відпочити, — сказала Оксана, коли знову відсунулася від Мирослава і подивилася йому в очі. — Ти на волі, але Соколов все ще тут, і він не залишить нас у спокої.

Мирослав поглянув на неї, і в його погляді з'явилася рішучість. Він розумів, що Оксана права. Вони не могли просто сісти і чекати. Соколов не відпустить їх так легко. Він був небезпечним ворогом, і якщо вони хочуть залишитися вільними, їм потрібно було діяти.

— Так, — відповів він. — Він спробує знайти нас. І не важливо, скільки часу нам знадобиться, ми маємо зробити все, щоб його зупинити.

Оксана кивнула, відчуваючи, як у її грудях розгорається полум'я рішучості. Вони не мали права відступати. Все, що вони пережили, все, що вони зробили, було не тільки для їхнього власного порятунку. Це було заради всіх, хто міг стати наступною жертвою Соколова. І тепер, коли вона знову мала Мирослава поруч, вона готова була йти до кінця.

— Я думаю, що нам потрібно розробити план, — сказала вона. — Якщо ми хочемо помститися йому, нам потрібно бути обережними. Він може бути всюди.

Мирослав нахмурився, дивлячись на неї з серйозністю, яку вона рідко бачила.

— У тебе є ідеї? — запитав він.

— Ми повинні дізнатися більше про його операції, його зв'язки, — відповіла Оксана. — Я знаю, що Соколов любить контролювати все навколо. Якщо ми проникнемо в його коло довіри, ми можемо знайти слабке місце.

Мирослав був вражений її рішучістю. Оксана змінилася. Вона стала не просто жінкою, яка прагнула допомогти йому. Вона була готова діяти так само рішуче, як і він сам.

— Ти правильно говориш, — сказав він. — Ми повинні діяти швидко і непомітно. У нас є тільки один шанс.

І так, без зайвих слів, вони вирішили. Все, що їх чекає попереду, буде небезпечним, але вони більше не боялися. Соколов міг намагатися маніпулювати ними, але тепер у них була нова сила: вони були разом, і це означало, що вони можуть витримати будь-які труднощі.

Тихими вечорами, коли ніч огортала їхній будинок, Оксана та Мирослав не просто планували майбутнє, вони обговорювали його минуле. Мирослав почав відкриватися їй, розповідаючи про своє життя до того, як все це сталося. Він говорив про своє дитинство, про те, як він потрапив у кримінальний світ, і як Соколов став його опорою, але водночас і пасткою. Вона слухала його уважно, розуміючи, що його минуле було складним, але в його словах Оксана відчувала ту саму чесність, яку колись бачила в його очах.

— Ти не винен у тому, що сталося, Мирославе, — сказала Оксана, поклавши руку йому на груди. — Ми можемо почати нове життя разом.

Він взяв її руку і притягнув її до себе, ніби шукаючи у її обіймах захисту.

— Ти мені віриш? — запитав він тихо, але з усією відвертістю, яку вона відчувала в його голосі.

— Вірю, — відповіла Оксана, її серце билося швидше. — І я готова стояти з тобою до кінця.

Їхні серця билися в унісон, і вони знали, що це була тільки початкова частина їхнього шляху. Соколов буде вражений їхнім наступом, але він не зможе їх зупинити. Адже тепер їхня любов була їхньою найбільшою силою.