Деріка Лонг - Тінь серед світла, Деріка Лонг

Місяць ледве освітлював порожні вулиці, коли Оксана, Андрій і Влад підходили до старого складу на околиці міста. Хоча всі троє були підготовлені до цього моменту, атмосфера була напруженою. Кожен крок, кожен звук здавався занадто гучним у тиші цієї ночі. Вона знала, що сьогодні все зміниться, і що від цього кроку залежить не лише їхнє життя, але й доля Мирослава.

Оксана обернулася до своїх супутників. В очах Андрія був погляд стійкості, а у Влада — незримий страх, але обидва вони були готові до того, щоб стати частиною цієї неймовірно ризикованої операції. Вони довіряли їй і її плану. І зараз вони були готові йти до кінця.

— Можемо йти, — тихо сказала Оксана, затримавши погляд на кожному з них. — Ми повинні бути швидкими. Вся операція залежить від точності і швидкості.

Вони пройшли через темний лабіринт вулиць, приховані у тіні і не видаючи жодного звуку. Оксана відчувала, як серце б’ється швидше, але вона не могла зупинитися. Це був їхній єдиний шанс, і якщо вони хочуть врятувати Мирослава, то не можна дозволяти собі страх або сумніви.

Крок за кроком, вони дісталися до місця, де знаходився склад. Оксана знову перевірила карту і порівняла її з реальністю. Все виглядало так, як вона і спланувала. Тепер залишалося лише знайти спосіб потрапити всередину. Вхід був охороняємий, але Оксана вже мала рішення.

Вона помітила біля будівлі стару вентиляційну шахту, що вела в глибину. Вона знала, що це їхній шанс. Зібравши всю свою рішучість, вона повернулася до своїх друзів.

— Нам треба спуститися через вентиляцію. Це єдине місце, де ми можемо проникнути непоміченими, — сказала вона впевнено.

Андрій і Влад не заперечували. Оксана не мала часу на сумніви, і вони, незважаючи на ризик, були готові йти за нею.

Кілька хвилин, сповнених тиші і напруження, і вони опинилися всередині. Тепле повітря в шахті не змішувалося з холодом, що огортав зовнішній світ. Вони діяли швидко, не думаючи про небезпеку, що ховалася поза їхніми спинами. Оксана, провідна через вузькі проходи, що кривилися і вигиналися, йшла вперед, відчуваючи, як її серце б’ється гучніше. Вони підходили до того моменту, коли вже не буде повернення.

Коли вони дісталися до дверей, що вели до основної частини складу, Оксана відчула, як в грудях виросла нова хвиля страху. Але вона була готова. Вона обернулася до Андрія і Влада, простягнувши руки.

— Це момент. Ми повинні діяти зараз. — її голос звучав твердо, хоча вона добре усвідомлювала ризик.

Андрій перевірив свої інструменти і кивнув. Влад, у свою чергу, забезпечив прикриття. Оксана, впевнена в їхніх діях, зайшла в кімнату першою. Вони діяли синхронно, не вимовляючи зайвих слів, але кожен з них відчував вагу цього моменту.

Внутрішня частина складу була темною, з мізерним освітленням, і навіть на такий короткий час її приємно холодило. Вони швидко пройшли коридорами, оминаючи охоронців і намагаючись не потрапляти в об'єктиви камер. Це було складно, адже для того, щоб врятувати Мирослава, їм потрібно було діяти швидко і не потрапити в пастку.

Нарешті вони дісталися до кімнати, де його утримували. Оксана, не гаючи часу, підійшла до дверей і тихо, але вперто, відкрила їх. І ось перед нею стояв Мирослав.

Його вигляд був виснаженим, але він відразу ж помітив її. В його очах читалася невимовна радість і полегшення, але водночас і біль, немов він не вірив, що її присутність була реальністю.

— Оксано... — прошепотів він, його голос був хрипким, але від того не менш емоційним.

Оксана кинулася до нього, обійнявши його так, ніби цей момент був останнім. І в якийсь момент вона не могла стримати сліз. Її почуття вибухнули в цьому моменті, кожна клітинка її тіла відчувала, як важливо бути тут, разом з ним. Вона не могла відпустити його знову, і все це було занадто реальним, щоб бути правдою.

— Ти в порядку? — запитала Оксана, намагаючись стримати сльози, які не піддавалися контролю.

Мирослав, відчуваючи її страх і сум'яття, відповів, стискаючи її руки.

— Тепер, коли ти тут, я в порядку. Ми будемо разом, Оксано. — він притягнув її до себе ще ближче.

Їхні поцілунки стали віддзеркаленням їхніх почуттів. Всі перешкоди, всі небезпеки, які вони подолали, зникли в одну мить. Вони не могли думати про нічого іншого, окрім того, щоб бути разом. І в той момент, коли їхні губи злилися в поцілунку, все стало на свої місця.

Оксана, розуміючи, що вона тільки що взяла його в свої руки, шепотіла, не в змозі зупинити слова:

— Ми будемо разом, незважаючи на все. Обіцяю.

Мирослав, дивлячись їй в очі, міцно притиснув її до себе.

— Обіцяю.