Яцек Денель - Матінка Макрина

Семененко пізно від пані Бартошевич повертається, аж дехто через це хотів зробити на нього засідку й побити! А слідом і другий згадує, що був такий італійський шляхтич, який приходив до польського костелу й на богослужіння давав, і що одного разу в захристії нікого не застав, тому пішов аж до лаваторію[87] і там застав Семененка в найнепристойнішій позі. Ні, — зашарівся Кайсевич, — ще чого, я про це ні чути, ні знати не хочу. Неподобство, яке неподобство. Через два дні інший священик, якому я цю історійку підсунула, те саме йому повторив. Мовляв, таку історію він насправді почув не від самого італійця, а від однієї святобливої й бездоганної особи, чиє ім’я він не хоче згадувати, щоб не впливати на судження. Але що італієць начебто готовий це Семененкові в очі та під присягою сказати.

Однак найбільший тріумф сам потрапив мені в руки, ніби якогось ранку, як на церковному образі, ангел з-під хмар виплив, пробив дах, стелю й, обтріпуючи шелесткі шати від трісок і вапна, приніс його мені на золотій таці. І як тут у перст Божий не вірити?

Сиджу я собі спокійно, у вікно на виноград дивлюся, на те, як ще не сміливе сонце по свіжих бруньках, по блискучих маленьких листочках танцює, аж раптом стукіт у двері. Приїхав просто з Парижа молодий змартвихвстанець, медик, який мені потім у Римі різні припарки на рани накладав і якого, зрештою, сам Семененко намовив вступити в орден. Раніше він чув, що Семененко, засоромлений братами, мав уже до Юлії Бартошевич не писати, бо в цих двох «кохання», але невинне було хлоп’я й пустило це повз вуха. Однак коли йому, що збирався до Риму, той переказав листа до своєї вдовички, то, невпевнений, він не віддав листа самій Бартошевичевій, а до панотчика Єловицького прийшов із просьбою про духовну пораду. А той його до мене послав.

Обличчя все заклопотане, був це, зрештою, сухотник і багато б не протягнув, уже тоді він був за кілька кроків до смерті, спітніла долоня, рвучке дихання. Що робити, матінко, що робити? Я беру заклеєний лист, піднімаю очі догори, вже сльоза йому з-під повіки котиться велика, як вишня, губа дрижить і, врешті, як сердечна кров із рани лине: Але ж він урочисто присягнув не писати до неї! — Зажди-но, хлопче, зажди. У нього на віях уже сльози бринять, щоки червоні, як трояндою змащені, — моє зверху. Може, — питає він, — отцеві Кайсевичу передати? Ех, як наївно, як наївно. Передати, — кивнула я головою, — обов’язково передати! Про все треба йому повідомити! Але що тепер робити? Відкрити чи не відкрити? Святий Дух порадить, помолімось! І одразу ж гуп, на землю колінами впала, аж мені потім у суглобах кололо два тижні безперестанку, і вже молитва за молитвою, і що не амінь, то нова сльоза по щоці стікає і схлипування носом. Молодик поруч так само молиться, слабне, знову молиться. Прийди, брате, завтра, — кажу я, врешті-решт. — Тут глибші молитви потрібні, тут впасти ницьма необхідно.

Він з’явився наступного дня, як я наказала, в обід. Святий Дух наказує відкрити… Зрештою, була обітниця, що листів більше не буде, обітницю зламано… Якщо всередині щось добре або не надто погане, то віддамо. Ні, не пані Юлії, а вам, братам, бо він не мусив би вже з нею мати зносин: уже ви за цією бідною душею приглядайте. Якби ж було щось погане або дуже погане, то я порву й ми більше до цього не повернемося, щоби вас не печалити і щоби переконатися, що ніхто цього отцеві Петру не пригадає, а він собі життя не вкоротить. Я бачила, що хлоп’я вагається, але, поки він мовчить, я вже ламаю печать. Святий Духу, допоможи! — я відкриваю листа… О, знамениті акторки в повних театральних залах не грають так, як я грала перед цим одним молокососом! Я відчувала, як через моє обличчя перетікають кольори: спочатку трупна блідість, потім рум’янці гніву і, врешті, синява тривоги… Я плювала, металася, на землю падала: Фффу, паскудство, фе, найгірша бридота, огида! Я то вгору піднімала кулаки, то знову так пальцями стискала папір, що в мене аж кісточки біліли, я лила сльози — навпереміну то холодні, то гарячі: О, бідна душа, о, яке ж нице фарисейство! Врешті, нібито шукаючи поглядом святий образ, нібито в нестямі, вражена безміром цього гріха, я пройшла десь три кроки і трах-бах — кинула папір у вогонь, який ще після ночі звивався на коминку. Братчик увесь цей час не знав, що робити, меншою мірою зайнятий самим листом, а більше мною… І тут заходить панотчик. Матінко, вас зараз грець поб’є, — кричить з порогу він, водномить побачивши, що коїться, — матінко, грець поб’є! Тут життя треба рятувати! Молодик підскочив до своєї скриньки, де лежали всі його інструменти, наказав рукав закасати, пускає кров… Нічого не вдієш, — думаю я, напівлежачи у кріслі та спостерігаючи, як моя крівця стікає в мисочку, — він крові з мене зцідив, а я в Семененка більше зцідила!

Потім усе покотилося вже галопом: панотчик із братчиком, обурені, розповіли все решті римських змартвихвстанців, почалися наради, вони прибігли до мене налякані — я також налякана; а що більше налякані вони, то і я більше, й отак наші крики один від другого запалювалися, як палаючі головешки, аж ціла пожежа з цього утворилася, хоч паперу ніхто з них не бачив. Вони допитувалися навіть, що це за страшна провина, але я писок зашила. Не братиму отця Петра на своє сумління, — кажу я, — навіть якщо він вельми согрішив. Я скажу, а він собі життя вкоротить. Таке мені було одкровення.

А лихо не спить, пані Бартошевич допитується в молодика, чи якогось листа він для неї не має. Не маю, — відповідає він і не бреше, бо вже його не має. А тому посилає вона свого господаря по лист до панотчика, панотчик мило розмовляє з ним, вони обмінюються жартами — досить сказати, що господар повертається до пані Бартошевич і глузує з неї. Пішла вона сама до княгині Борґезе, але та, вже про все повідомлена, її не прийняла і, як перед звичайною жебрачкою, двері в неї перед носом зачинила. А тому шле вона лист до Семененка, а обурений Семененко до Риму пише, мовляв, якщо брати справедливо дорікали йому марнуванням часу з удовицею, він усі контакти обмежив, але ж раз на місяць чи два можна йому листа написати; адже коли