Яра Крихта - Споріднені душі: Принц-вигнанець, Яра Крихта

7.4. Флешбек

Флешбек “Війна”

 

Портал викинув їх далеко за межами замку – наче безжально виплюнув, кинувши просто в мокру холодну траву. Вітер одразу ж ухопив їх у свої руки, засипаючи обличчя краплями роси, а повітря пронизав запах диму. Віолетта, збита з ніг, впала поруч із струмком, обдираючи долоні об гостре каміння. Позаду неї розпростерлися інші цілительки та слуга – вони всі на мить застигли, ще не розуміючи, де опинилися.

А потім побачили замок.

Він палав у темряві, височів над горизонтом, спотворений мерехтінням руйнівної магії. Вдалині виднілися чорні тіні – найманці, які розкидували нападників одним лише помахом руки. Їхня магія була темною, безжальною, спотвореною до невпізнання. Це не було звичайне поле бою – це було винищення.

Алек перший підвівся. Він був ще зовсім юний, хлопчисько, що все ще носив у погляді ту наївність. Але в ньому жевріло щось, що робило його сильнішим, ніж можна було подумати.

– Повертайтеся додому, – сказав він, голос тремтів.

Цілительки перезирнулися. Їхні магічні блоки зникли разом із чарами замку – тепер вони могли тікати. І одна за одною вони справді почали зникати, залишаючи за собою лише коливання повітря.

Лишилася тільки Віолетта.

Вона стояла, розбита, охоплена страхом і відчаєм, в її грудях пульсував біль, а серце відмовлялося вірити в те, що відбувається. Вона знайшла його. Свого єдиного. Споріднену душу, яку шукала все життя. Але він… він обіцяв.

Обіцяв, що до цього не дійде.

Обіцяв, що він ніколи не затаврує свою магію темрявою.

Вона бачила, як замок осідає під ударами, як над ним гримить небо, розриваючи простір блискавками. І бачила його – силует, що стояв там, в центрі хаосу, де вогонь, кров і темрява ставали одним.

Алек торкнувся її руки.

– Віолетто…

Вона здригнулася, сповзла на коліна, схопившись за голову. Хлопець розгубився, але допоміг їй підвестися, і тоді Віолетта, втративши будь-яку силу тримати себе в руках, впала йому в обійми. Вона ридала, тремтіла, стискаючи його худі плечі, шукаючи в ньому опору, якої їй більше не давали ні небо, ні земля.

– Я піду, – мовила нарешті, і її голос затремтів.

Алек лише кивнув. Маленька постать хлопчика, змученого, наляканого, але все ще сповненого віри, дивилася на неї з очікуванням. І саме цей погляд змусив її зупинитися.

– А тобі є куди піти, Алеку?

Він похитав головою.

– Ні. Я ж сирота. Його високість принц Аларіон змилувався наді мною колись, підібрав з вулиці.

Жалісний погляд – настільки дорослий для його віку, сповнений розуміння того, що у світі немає місця для слабких.

Віолетта зціпила зуби. Злість, біль, розпач розривали її зсередини. Все летіло в безодню, світ рушився на її очах, але вона ще могла врятувати бодай одну душу.

– Ох… ходімо зі мною, – її голос був твердий, але руки тремтіли, коли вона поправляла сукню. – Я знаю, де заховатися.

Вона взяла хлопчика за руку, і за мить простір навколо них здригнувся, закрутився вихором, і їхні силуети розчинилися в повітрі.

Коли вони з’явилися знову, під ногами вже була інша земля. Перед ними стояв невеликий двоповерховий будинок із черепичним дахом і затишним дерев’яним ґанком. Вікна мерехтіли теплим світлом свічок, і на мить це місце здавалося віддаленим від жахіть.

Але місто навколо не мовчало.

Вулиці гуділи. Люди метушилися, затуляючи вікна дошками, тягнучи за собою клунки, збираючи дітей на втечу. Десь за рогом кричав торговець, віддаючи останні припаси за мідяки. Копита коней відбивали тривожний ритм, а далекий гуркіт з боку замку накривав усе, як грозове небо перед бурею.

Війна почалася.

Віолетта стиснула руку хлопчика поруч, ніби хотіла запевнити його, що тут, у цьому маленькому будинку, він буде в безпеці.

Хоча й сама не знала, чи це правда.

Двері скрипнули, і в темному отворі з’явилася висока постать. Містер Оллієн – старець із глибокими зморшками на чолі, густими сріблястими бровами та пронизливими очима кольору бурштину. Його сиве, трохи розпатлане волосся було зібране в низький хвіст, а довгий темний халат, із вишитими по коміру символами, вказував на його магічне ремесло.

– Віолетто? Що ти тут робиш так пізно?

Він швидко обвів її поглядом, зупинившись на хлопчикові, що тулився до її боку.

– Це… що ще за дитина?

– Алек, – тихо сказала вона, хапаючи повітря, ще не оговтавшись від перенесення. – Будь ласка, впусти нас.

– На ньому вбрання замку короля Артура.

– Король Артур помер, – вона похитала головою. – Новий король став на сторону найманців з їхнього дому… все гірше, ніж ми собі уявляли. А цей хлопець – він хороший… ми вибралися з замку. Це довга історія. 

– Аларіон? Він сильніший… ніж Артур. Заходьте. Заходьте, поки вас не побачили зайві очі.

Віолетта перехопила погляд хрещеного – проникливий, занепокоєний, але сповнений розуміння. Він завжди був таким: мовчазним, спостережливим, здатним приручити і найбільш дику магію, і самих диких істот. Кажуть, він міг говорити з вовками, заклинати лисиць і знаходити спільну мову з хижаками, яких ніхто не міг приборкати.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍