Яра Крихта - Споріднені душі: Принц-вигнанець, Яра Крихта

– Так.

– Він прийде сюди за нею… і за ним прийдуть сюди, його слід знайдуть. Ти ризикуєш власним життям.

– Але що у мене за життя, мамо? Я й для себе не живу, я – механізм госпіталю, навіть коли там відбуваються брудні речі, коли люди стирають собі погані спогади – заодно й хороші разом з ними. Я на роботі майже постійно, я сплю там по кутках, я не бачу здорових людей… І він, коли ступив туди, став для мене таким… новим враженням. Розумієш? Наче ковток свіжого повітря. Він був стомлений, розбитий і нещасний, але він був… такий справжній і живий. Може, якби не Лола на його руках, я ніколи б…

– У тебе хороше життя. Спокійне. Не перетворюй його на випробування. Тобі потрібна вдала партія. Як щодо того молодого чоловіка, з яким ти ходила на заручини подруги? 

– Мамо, він… гидкий. Ми сиділи за столом, а він пхав руки під сукню моєї подруги. І я хотіла якнайшвидше піти геть, до чоловіка, який чекав на мене, бо мене полюбила Лола… я так втомилася, якби ж хто знав… І він, і я – втомлені і розчаровані.

Мадам Жозефіна важко зітхнула, стискаючи губи у вузьку лінію. Вона завжди була жінкою, яка знала, як повинно бути правильно. Які рішення – вигідні, які дороги – безпечні. Але тепер дивилася на доньку і бачила перед собою не ту слухняну Віолетту, яка завжди виконувала свій обов’язок, а дівчину, що вперше зробила вибір серцем, а не розумом.

– Я залишусь тут. Доки ти не зрозумієш, що робиш.

Віолетта кивнула. Вона підійшла до Лоли, пригладила її волоссячко, а тоді підвела очі на матір.

– Дякую.

– Йди спати, я побуду з нею, – відповіла Жозефіна, але в її голосі не було докору. – Тобі на роботу…