Яра Крихта - Споріднені душі: Принц-вигнанець, Яра Крихта

7.3.

Сон був занадто реальний.

У цьому ж ліжку… Тепло його рук огортало її, пальці ніжно, але владно ковзали оголеною шкірою, залишаючи жаркий слід. Він схилявся до неї, шепотів щось нерозбірливе на вушко. За мить його дихання обпалювало її вуста, а потім губи торкнулися шиї – повільно, розпалюючи вогонь під шкірою. Його дотики були одночасно ніжними і жорсткими, вимогливими, немов він не міг насититися.

Її спина вигнулася у відповідь, серце шалено гупало, поки його руки пестили її тіло. Він цілував її – довго, глибоко, так, що світ зникав. 

А потім…

Різкий поштовх реальності.

Віолетта розплющила очі. Прокинулася.

Темрява. Її кімната. Лола плаче, але матір її заспокоює. 

Власне дихання – уривчасте, прискорене. Груди стрімко здіймалися. Руки… її руки тремтіли. Віолетта зігнула пальці, намагаючись заспокоїтися, але серце гупало.

Дівчина дивилася в стелю, намагаючись заспокоїтися, повернутися в реальність. Тіло ще пам’ятало дотики, жар його шкіри… ніби він був тут. Але ж це лише сон.

Тонкий ланцюжок нашийника, який вона надягла на Лоріана, як на пса… Магія заклятого нашийника була міцною, але Віолетта нічого не відчувала. Жодного зв’язку. Ніби його зовсім не стало, ніби він так далеко – не дістатися.

Тривожний холод пройняв тіло.

Мабуть, його замкнули у в'язниці, де блокується будь-який прояв магії. Може, він її кликав? Навряд. 

Віолетта повільно скинула ноги з ліжка, відчуваючи босими ступнями холодну підлогу. Вдихнула глибше, намагаючись позбутися важкого відчуття в грудях. Сон не відпускав. Його дотики все відчувалися на шиї, на грудях… Дівчина підійшла до крісла, взяла халат і накинула на плечі, загортаючись у м'яку теплоту тканини, ніби це могло захистити від холоду всередині. Тихими кроками пішла до кімнати, де лишилася матір з Лолою.

Двері були прочинені, і м'яке світло свічки освітлювало силует мадам Жозефіни, яка сиділа біля вікна. На її руках мирно куняла Лола, маленькі пальчики стиснуті в кулачки, голівка притиснута до грудей жінки.

Віолетта без слів підійшла ближче і сіла поруч, опустивши руки на коліна.

– …і ось, – лагідно говорила Жозефіна, проводячи долонею по спинці Лоли, – пташка літала над високими скелями, танцювала у хмарах, співала дзвінко, наче срібний дзвіночок. Але ніхто не чув її голосу, бо вітер забирав його високо в небо.

Віолетта слухала, не перебиваючи. Голос матері завжди мав дивну властивість заспокоювати.

– А в тій самій ущелині жив самотній орел. Величний, гордий, але завжди один. Він бачив, як літають інші птахи, але жодна пташечка не наважувалася наблизитися. Всі боялися його гострих пазурів і могутніх крил. Тільки маленька чарівна пташка не злякалася.

Лола ледь чутно зітхнула, перевела погляд на Віолетту.

– Вона сіла на край його гнізда і заспівала, – мовила далі жінка, м’яко похитуючи Лолу. – І вперше орел почув її голос. Це був найпрекрасніший звук, який він колись чув. З того дня пташка завжди прилітала до нього. Вона співала для нього, а він ділився з нею небом. Вона літала поряд, а він розгортав крила, щоб її захищати.

Мадам Жозефіна на мить замовкла, легенько торкаючись пальцями Лолиного чола.

– І хоча вони були зовсім різні, одного дня всі зрозуміли: чарівна пташка і грізний орел… вони ніколи не були самотніми. Вони належали одне одному.

Віолетта провела долонею по обличчю, відповіла матері, наче ця казка звучала для неї:

– Гарна казка…

– Колись ти теж її любила, – всміхнулася мати, не відводячи погляду від дитини на своїх руках.

Віолетта не відповіла. Вона дивилася на Лолу, на її мирне личко, і думала про те, як голос Лоріана звучав у її снах.

Лола заснула.

Матір почала геть тихо:

– Чиє це маля, моя люба? 

– Втікач із в’язниці з темною магією прибув з дівчинкою до госпіталю, я допомогла… Але його схопили, знайшли його, тому я забрала дитину… Я ж правильно вчинила? Він шукав її матір, його жінку… не міг знайти. Її нікому забрати. 

– Це правильно, – жінка кивала. – Розумію, що ти б не була така знервована, якби твоє серце не краялося… Закохалася в злочинця? 

– Не знаю.

– Якщо він не повернеться, потрібно відвести дитину в притулок. 

– Якщо він не повернеться, я відведу її. але тільки щоб… вона стала моєю.

– Певна? 

– Так. Засуджуєш мене? 

– І так, і ні… Що він за чоловік? 

– Мамо, він… прокляття… він неймовірний. Такий стриманий, чемний, спокійний… такий красивий…

– Доню, я не те запитувала.

– Ох, – Віолетта відчула, як червоніє. – Так… коротше. Він темний маг, але клявся мені, що його магія темна, бо він захищав те, що любив. Загалом він хороший, я йому вірю. 

– Звісно віриш, – жінка тяжко видихнула. Бо він ж…  «такий красивий». Він знає, де ти живеш? 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍