Віктор Миколайович Горобець - Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років

були зобов'язані обов'язково складати присягу вірності московському монарху. За відмову від її принесення передбачалася смертна кара. Було також заборонено зовнішньополітичну діяльність гетьманського уряду без відповідного на те указу царя. Крім того, було внесено положення про підпорядкування українського духівництва московському патріарху.

Загалом же другий Переяславський договір істотно понижував статус Гетьманату. Якщо за нормами угоди 1654-го Українська держава зберігала за собою права політичної автономії, то тепер її статус можна охарактеризувати лише як автономію адміністративну.

«Всегда от старшини и полковников был поносимый и стужаемый».

Важкий початок гетьманування молодого Хмельничченка

Грубий диктат князя Трубецького змусив гетьмана Хмельницького погодитися на суттєві поступки російській стороні й втратити таким чином багато владних прерогатив. Та цей крок, як і можна було передбачити, не стабілізував суспільно-політичну ситуацію в Україні. Як і не призвів до зростання промосковських настроїв у козацькому середовищі. Навпаки, згідно з твердженнями Величка, Хмельницький за виявлену в Переяславі поступливість у питанні «премененія в некіих клавзулех пактов отеческих Переяславськими, а особливе взглядом новаго придатку в тех пактах всегда от старшини и полковников был поносимий и стужаемый».

На кінець року оточення гетьмана спробувало виправити становище, відіславши до Москви посольство, котре мало поставити перед царським урядом вимогу денонсувати відразу цілий ряд пунктів угоди 1659-го, що обмежували владні прерогативи гетьмана та козацької старшини. Зокрема, посли мали вимагати виведення воєвод із залогами ратних людей з усіх українських міст, за винятком Києва та Переяслава; поновлення попередніх повноважень гетьманської влади (у тому числі й права на власну зовнішню політику); гарантію обов'язкової участі української делегації на переговорах російських дипломатів із польськими комісарами; скасування пунктів про підпорядкування Київської митрополії московському патріархові; ліквідацію судового імунітету, наданого «проти давнього звичаю військового» тим козацьким старшинам, які засвідчили свою відданість цареві; водночас надання амністії старшинам, які активно співпрацювали з гетьманом Іваном Виговським. Та Московські переговори 1660 р. стали для української сторони провальними: на більшість вимог гетьманського уряду переглянути зафіксовані в договорі норми з'явилися негативні резолюції царя: «быть таку как написано». Тим часом у липні в Україну вступає 40-тисячна татарська Орда, аби разом з коронними військами атакувати царську і козацьку армії.

Готуючись до нової війни з Річчю Посполитою і Кримським ханатом, цар призначає в Україну «головним воєводою» боярина і князя Василя Борисовича Шереметьєва. Знайти гіршого кандидата навряд чи вдалося б. Мало того що Шереметьєв у сприйнятті козацтва заплямував своє ім'я безжальним переслідуванням полку Нечая на білоруських землях і, загалом, запам'ятався своїми відвертими козакофобськими висловлюваннями. Так ще й прибувши в Україну, уже під час першої зустрічі з гетьманом, дозволив собі образити молодого Хмельницького хамсько-саркастичним висловлюванням: «Этому б гетману гусей пасти, а не войском командовать!»

У середині липня воєвода скликав у Василькові воєнну раду, на якій запропонував такий план стратегічних дій. Військо Запорозьке поділялось на дві частини, одна з яких, очолювана переяславським полковником Тимошем Цицюрою, спільно з військами Шереметьєва виступала проти поляків на західному напрямі, друга ж, під командуванням гетьмана Юрія Хмельницького, мала захищати південний фланг і тил головних сил від нападу кримських орд, а також перешкоджати об'єднанню татар із коронною армією. Разом із Цицюрою в похід виступило 11 лівобережних полків; під командуванням же київського воєводи було десь 60 тисяч ратників. Ніжинський та Прилуцький полки на чолі з наказним гетьманом ніжинським полковником Васютою Золотаренком вирушили на північ, на білоруські землі. Ще два козацькі полки — Канівський та Черкаський — висунулись на Запорожжя, аби спільно з кошовим отаманом, який мав майже 10 тисяч запорожців і 5 тисяч «охотників» Івана Сірка, «промисел чинити над татарами».

Такий план мав на меті вберегти від усіх несподіванок також з південного напрямку. Водночас надмірне дроблення Війська Запорозького послаблювало головне угрупування на чолі з Шереметьєвим, а також не гарантувало успіху армії Хмельницького на випадок зіткнення зі значними силами кримського хана. А крім того, як виявилось уже згодом, поки війська готувались до виступу в похід, Кримська Орда встигла прийти в Україну та об'єднатись з коронними військами. Відтак похід армії гетьмана на південні кордони Гетьманату був лише безглуздо витраченими часом і силами, яких так бракувало військам Шереметьєва в боях під Любаром і Чудневом. Окрім огріхів воєнно-стратегічного характеру, план закладав міну уповільненої дії й в сенсі політичному, протиставляючи «вірні цареві» лівобережні полки сумнівно-лояльним правобережним полкам, переданим під зверхність гетьмана Хмельницького. В останнього ж, до слова, перед виступом у похід з'явилось немало приводів для відважування лояльності по відношенню до царя. Мало того що Москва принизила гетьмана своїм тиском на переговорах у Переяславі, нехтуванням прохань на Московських переговорах, зневажливими словами царського воєводи, так ще й сам Олексій Михайлович демонстрував повне ігнорування клопотань Хмельницького особистого плану.

Справа в тому, що в жовтні 1659 р. в російський полон потрапив полковник Нечай, котрий, як пам'ятаємо, був одружений на рідній сестрі Юрія Хмельницького. У подружжя лише щойно народився син, і гетьман, «зважаючи на сльози сестри рідної», кілька разів звертався до Посольського приказу та особисто до Олексія Михайловича з проханням звільнити колишнього білоруського полковника, а також його брата Юрія і ще кількох козацьких старшин, яких утримували в ув'язненні на території Російської держави, обіцяючи взяти їх «на сумнене». Та щоразу Москва зберігає олімпійський спокій і ніяк не реагує на клопотання зверхника над Військом Запорозьким. Уже вирушаючи в похід, Хмельницький 15 липня надсилає до Москви чергове прохання з цього приводу. До того ж на відміну від попередніх разів гетьман пише досить категорично: «...так многожды о Йване Нечае до вашего царского пресветлого величества писал, а никогда не могу счастливим быти, чтоб получить желаемое; чаю, то писанье мое до рук вашего пресветлого величества не доходило, или также верными и желательными услугами моими на особную милость заслужити не могу». Відповідь царя цього разу також була відвертою. У грамоті від 31 серпня московський монарх, перерахувавши «провини і злочини» Нечая (у тому числі й «найголовніше» — «нам, великому государю, изменил и полскому Яну Казимеру королю присягнул»), відмовлявся відпустити гетьманського свояка на волю доти, поки не завершиться війна з Річчю Посполитою.

Годі говорити, що така «царська милість» неабияк «підбадьорила» молодого регіментаря перед походом, де на нього чатували небезпека і навіть загроза самому життю.

Слободищенські жахіття Хмельницького

У похід на західноукраїнську землі воєвода Шереметьєв рушив лише на початку вересня. Тоді вже 31 серпня під Чорним Островом Кримська і Білгородська орди об'єдналися з коронними військами й вирушили в напрямку Старокостянтинова. Тож