Вікторія Грош (Rouce), Віка Лукашук - Ніколи разом, Вікторія Грош (Rouce), Віка Лукашук

27 глава, Діана

Діана.

 

Вночі лягли спати ми з Надею в повній тиші. Я не знала, чи вона ображається, чи навпаки їй байдуже на слова Давида. Та саме думка про те, що я можу втратити подругу лякала мене. Адже вона єдина цімборашка. 

Так, в селі Яворів було трохи дівчат мого віку. Та всі вони невдовзі поїхали до міста, чи просто жили своїм життям, не знаючи, що поряд мешкає якась їх однолітка. 

Цілими днями я поралася в будинку, допомагаючи вагітній мамці. Їй було тяжко навіть ходити, особливо коли мали з'явитися Славко та Петро. Ці близнюки ще те задоволення! Вночі вони наче по годиннику ревіли по черзі, і мамця взагалі забувала навіть поїсти… Яка там вже я з подругами! 

Тож моє життя змінилося вмить. Я допомагала чим могла навіть маленькою. Іноді могла побігти на поле до заклопотаного няньо, що забував свій сніданок, або ж обід. Чи навіть розкласти іграшки братів на свої місця додавало радості на обличчі мамці. 

А тепер я лежу та гадаю, чи взагалі залишиться після цього в мене подруга. Хоча Давид вчинив правильно, і я за це йому дякую… Та чому все одно боляче? 

На ранок я швидко одяглася та похапцем пішла вмиватися. На щастя, вода знову повернулася до свого будиночка. Коли чистила зуби, то одразу згадала першу зустріч з Надею та момент, коли вночі зламався кран. Тоді ми не знали що й робити, а уся кімната була у воді. 

Мої братики назвали б це: “Операція підводне королівство”. Вони неодноразово ламали щось вдома. І саме цікаве, що робили це, аби полагодити той, чи інший пристрій. 

Вийшовши з ванної кімнати, вирішила позгадувати разом з Надею ту нічку. 

— Пам'ятаєш, — почала я, — як в нас була справжня повінь в кімнаті? — засміялася я, та, побачивши, що цімборашка аніскілечки не усміхнулася, пішла до виходу. — Не запізнися на пари. Сьогодні, здається, важлива тема…

Та Надя продовжувала дивитися в порожнечу, відвернувшись до стіни. Сонце вже пекло з відчиненого віконця, але це зовсім не заважало їй лежати.

— Гарна погода, схоже, — сказала я, та це також не подіяло. 

 

Після пар я вирішила набрати номер Наді, бо, на диво, вона сьогодні була відсутньою в інституті. Я набрехала викладачу, що в подруги боліла голова, але натомість отримала недовіру з його боку. Бо по очам бачила, як Володимир Семенович зрозумів, що: а) я не вмію брехати та б) з Надею все добре. 

Загородній також, схоже, зрозумів, що щось тут не те. Тому після занять ми з ним знову зустрілися, аби поїхати до його оселі у Фастові, щоб підготуватися до майбутніх іспитів. І розмова мене також не оминула. 

— То що з подругою насправді? — спитав Давид, помітивши моє знічене обличчя. 

Нервуючи, я потирала свої долоні, та піймавши серйозний погляд хлопця, відповіла: 

— Напевно, ображається за вчорашнє, — тихо прошепотіла я. 

— М-м-м, — протягнув Давид, ніби нічого і не очікував від Наді. 

— Та вона хороша! Просто… просто…

— Маніпулює тобою! — відказав Загородній, та поглянув на мене, враз зупинившись. 

Сніг вже перестав йти, але навіть з цим вуличка була повністю в м'якій пелені, що була схожою на цукор, який сяяв на сонці. Я посміхнулась, згадавши, як мріяла побувати в Києві та зловити своїми долоньками кілька сніжинок. Мамця завжди казала, що в серці країни вони особливіші. 

— Ні, — відповіла я, повернувшись до тями. — Вона моя єдина подруга… Та й… батько заблокував її рахунки, тому не знає до кого піти! 

— Мені б її проблеми! — вигукнув Давид. — Батько забрав автівку та я мав поїхати до незнайомого гуртожитку! А сусід ще той подарунок, — скривившись, мовив хлопець. 

— Розумію…, — прошепотіла я. 

— Хоча… із заблокованими рахунками й справді кепсько, — посміхнувся він, в бажанні мене підтримати. — Та не бігай за нею більше. Добре? 

У відповідь я кивнула головою, розуміючи, що тягар потроху спадає з плечей. 

Під ногами скреготів снів, і це так підіймало мені настрій. Не розуміючи, що кроки стають повільнішими, я добряче відстала від Давида, а тому у висновку бігла за ним, розмахуючи руками, аби спинився. Схоже, це розсмішило його. 

Через деякий час ми знову опинилися в домівці, і я згадала, як наче тільки сьогодні встала рано-вранці, а потім їла запашний чизкейк з хлопцем мрії. М-м-м, і досі відчуваю його смак! Це були такі чарівні миті життя! 

Мамця Загороднього, тобто пані Олеся, зустріла нас своєю сяйливою усмішкою. Біля їхньої хати була прочищена стежка від снігу, тому ми легко змогли дібратися до, безпосередньо, самої домівки. 

— Пані Олесю, а це ви що, з самого раночку розчищали райшток? Пам'ятаю, коли батько з раночку розчищав стежку до нашої хати, то частенько допомагав знайомому розчистити ще й вагаш! Тому врешті-решт приходив додомцю наче той вакар і шкірився ж як потім, кажучи: “Чого се вдома сидите? Не працюєте?”. Та всі ми знали, що всередині він радів, — хутко проказала я, майже не зупиняючись, бо прохолода не давала стояти ані хвилини на місці. 

— О, що ти, люба! — вигукнула пані Олеся. — В нас на цю справу є справжнісінькі працівники! 

— Справді? — не зрозуміла я. Та потім згадала, що батьки Давида доволі багаті, тож це можуть собі дозволити без усіляких перепон. 

— Краще підемо до будинку, бо я взагалі починаю переставати розуміти свою любу дівчину, — засміявся Давид, повівши мене до оселі. 

На кухні, сівши за довгий стіл, ми попили гарячого чаю з імбиром та побазікали щодо навчання та майбутніх іспитів. 

— Головне не померти під час цієї підготовки! — засміялась я, допивши свій напій. 

До мене якраз підійшла покоївка Карина, аби налити ще чаю. Та Давид лише махнув рукою, зупиняючи її.

— Ми зараз підемо до мене готуватися. Дякуємо за чай! — сказавши це, ми разом пішли на другий поверх. 

Підготовка йшла доволі приємно. Ми сміялися, шуткували… А маючи на увазі, що поряд лежала розгорнута книга з математики це виглядало дивакувато. Особливо, коли помічала здивоване обличчя Карини та пані Олесі, що слідкували за нами з щілини між дверима. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍