Умберто Еко - Таємниче полум'я цариці Лоани

до довоєнного часу, часу щасливого, коли можна було дозволити собі навіть імпортний шоколад, і у вітальні чи, може, їдальні приймали гостей, і вся кімната була заллята світлом від люстри. Мої слова не були мертвим цитуванням закликів з балкона палаццо Венеція. Я звертався до своїх глядачів так, як закликає покупців до свого товару крамар на базарі, якого я, мабуть, саме там і чув. Я б’юся об заклад, намагаючись виграти, маючи незворушну віру у свою перемогу, а потім несподіваною розв’язкою розряджаю ситуацію і визнаю свою поразку.

Це перша по-справжньому прожита мною історія. Не сліпе повторення завчених шкільних кліше і навіть не посилання на прочитаний пригодницький роман. Трагікомедія про несплачений вексель[173]. Ті скельця, що вигравали сяйвом перлів (несправжніх) проти світла люстри, були моїм vanitas vanitatum[174] і моїм неприхованим визнанням того, що мене самого переповнював усеохоплюючий, космічний песимізм.

Я став поетом провалу, я сам був його уособленням, як він став утіленням мого душевного стану. Я став екзистенціонально, іронічно гірким, радикально скептичним і непроникним для будь-яких сподівань.

Як же могло трапитись таке перевтілення за такий короткий проміжок часу — дев’ять місяців? Звичайнісіньке подорослішання? Звісно, з плином часу ми стаємо кмітливішими, але тут дещо більше: зневіра через невиконані обіцянки тріумфу (можливо, я теж колись у місті читав газети, в яких дід попідкреслював найважливіше), зустріч із смертю і героїчним подвигом Валенте, що звівся до видіння про кілька жахливих гнилісно-зелених травинок, товстих, немов паля, — останні палі частоколу, що відділяв мене від потойбіччя і неухильної долі всього живого на цій землі.

За дев’ять місяців я став мудрішим. Я став саркастично-мудрим і розчарованим.

А як же решта, заклики дуче, «закохана маленька», «на смерть із гранатою і трояндою в вустах»? Якщо судити із зошитів із середніх класів, то в першому класі (саме тоді, коли я написав «життєву історію» про некрихку склянку) я ще жив у місті, а от два наступні роки — у Соларі. Отже, мої батьки вирішили евакуюватися до Солари, бо до міста вже дійшли перші бомбардування. Я став в’язнем Солари, йшов по п’ятах «життєвої історії» про некрихку склянку. А безліч інших «життєвих історій» з другого-третього класу середньої школи були лише згадкою про щасливі часи, коли гудіння сирени скликало робітників, на заводі розпочинався робочий день, і ти казав собі: «Вже полудень, скоро тато з роботи повернеться», з розмовами про те, як гарно було б повернутися до мирного міста, і фантазіями про минулорічні Свят-вечори. Я повісив у шафу свій баліллійський мундир і став маленьким декадентом, шукачем утраченого часу.

Але як же я прожив роки із сорок третього до самого кінця війни, найстрашніші, найтемніші роки, коли всюди ховалися партизани, а німці вже не були товаришами? У зошитках — анічичирк, немов говорити про жахливе теперішнє — табу, а вчителі ще й заохочували наше мовчання.

Мені досі не вистачало сполучної ланки, а можливо, навіть декількох. Якоїсь миті я незворотно змінився, але чому — причини я не знав.

10. Вежа алхіміка

Плутанина в голові стала ще більшою, аніж по приїзді. Принаймні тоді я не пам’ятав зовсім нічого — абсолютний нуль. Наразі я й досі нічого не пригадав, але начитався дуже багато. Ким я був? Ямбо, вимуштруваним фашистським строєм, «загальноосвітньою школою», кричалками і постерами на стінах, пропагандистськими листівками і пісеньками, чи Ямбо, зачарованим Жулем Верном, Капітаном Сатаною, дикунською жорстокістю картинок з «Ілюстрованого журналу подорожей і пригод», злочинами Рокамболя і Фантомасовим Paris Mystérieux, оповитим туманом Шерлоком Холмсом, чи все ж таки ще тим Ямбо з пригод Чуффеттіно й оповідки про некрихку склянку? А може, все разом?

Спантеличений, я зателефонував Паолі і розповів про свої хвилювання. А вона лише усміхнулася:

— Ямбо, всі мої спогади про війну — то суцільна плутанина. Я не пригадую нічого, окрім кількох ночей у підземному бомбосховищі, коли мене несподівано будили посеред ночі і несли вниз. Мені тоді років з чотири було. Але дозволь мені вдатися до психології: дитина може жити одночасно у різних світах, як це роблять наші онучата. Навчившись вмикати телек, вони дивляться новини, потім просять почитати казочку проти ночі, а потім гортають журнали з бридкими зеленими монстрами з ласкавими оченятами і балакучими вовками. Приміром, Сандро повсякчас торочить про динозаврів, котрих він побачив у якомусь мультику, але він не думає про те, що зустрінеться з ними за рогом. Я читаю малим на ніч «Попелюшку», а вони о десятій злазять з ліжечка і так, щоб батьки не зауважили, заглядають у шпарину в дверях на екран телевізора, де один піхотинець уколошкує десяток азіатських чурок однією кулеметною чергою. Діти набагато врівноваженіші за дорослих. Вони чудово розуміють різницю між дійсністю і вигадками і, хоч і стоять однією ногою тут, а іншою — там, ніколи не сплутують ці світи. Хіба іноді трапляються нездорові дітки, що, подивившись на летючого Супермена, напинають на плечі рушника і летять униз із вікна. Але то стовідсотково з вини батьків. Майже завжди. Ці випадки потребують лікування. Та тебе лікувати не треба, ти ж бо чудово давав собі раду і з Сандоканом, і зі шкільними підручниками.

— Так, звісно, але який світ був для мене вигадкою? Світ, у якому жив Сандокан, чи світ, у якому дуче обіймався з «вовченятами»? Я ж розповідав тобі, як у десять рочків хотів битися в бою, як ошаленілий звір, і померти в ім’я безсмертної Італії? Я кажу — в десять, бо тоді вже запровадили цензуру, але ж на наші голови вже падала злива бомб, а в сорок другому наші солдати вже мерли в Росії, наче мухи.

— Але ж, Ямбо, коли наші дівчатка були маленькі, ти казав, що діти дуже хитрі. Власне, ти й онуків своїх зовсім недавно називав пронозами. Я тобі про це кажу, бо кілька тижнів тому ти знову це казав: до нас прийшов Джанні, саме коли гостювали онуки. От Сандро йому й каже: «Дядечку Джанні, я такий радий, що ви прийшли». — «А що, бачив, як мене малий твій любить», — хвалиться Джанні, а ти відповідаєш: «Джанні, але ж діти неабиякі пронози. Цей ось знає, що ти, як приходиш, завжди приносиш йому жуйку. Ось і вся любов». Діти — кмітливі й хитрі. І ти був хитруном. Ти хотів отримати високу оцінку, ось і писав те, що подобалось учителеві. Ти лише повторював слова Тото: «Крутихвостами народжуються,