Джонатан Страуд - Череп, що шепоче, Джонатан Страуд

лежали на землі. Вернон притулився до одного з стовпів на ґанку. Джордж із Кіпсом, кинувши геть рапіри, зігнулись, упершись руками в коліна, й відсапували.

Проте Локвуд дихав рівно й спокійно. Я поглянула на вікно другого поверху. Там у блакитному сяйві досі видніла тонка, мов палиця, постать і гасали щури. Вони підскакували, збігались під стіни й знову розбігались. Часом вони знову збирались у постать добродія у вікторіанському фраку, а потім виривались із нього, оголюючи кістки.

Аж раптом сяйво зникло. Будинок знову занурився в темряву.

Я відвернулась. У моїй голові пролунало коротке, зловтішне хихотіння. У Джорджевому рюкзаку спалахнув і згас непевний зелений вогник.

Тепер довкола не було жодного привида — нікого, крім сімох зморених агентів на тихому нічному пагорбі.

Частина п’ята

Велика ніч

20

— Треба його знищити! — кричала я. — Це єдиний вихід. Занесімо його до крематорію! І нехай там спалять його!

— Ну... — пробурмотів Локвуд. — Ти певна, що це розумне рішення?

— Звичайно ж, ні! — втрутився Джордж. — Цього не можна робити! Він надто важливий і для нас, і взагалі для науки. І до речі, Люсі, це не аргумент — жбурляти мені в голову повидло. Заспокойся!

— Заспокоюсь, — буркнула я, — коли тут не буде цього клятого черепа!

Я з такою люттю кинула ложку в банку з повидлом, що вона відскочила й хляпнула в масло.

— Боже милий... — пролунав у моїй голові насмішкуватий шепіт. — Ну й характер! Оце так видовище!

— Замовкни! — гаркнула я. — А то й тобі дістанеться!

Надворі був ранок. Це означало чисте небо, черговий пізній сніданок і — принаймні в моєму випадку — звільнення від накопиченого гніву. Він і не думав виявлятись під час довгої дороги додому з Гемпстеда; його не збурили ні мій уривчастий сон, ні склянка на столі, яку я відразу побачила в кухні. Та згодом, коли ми обговорювали нічні події, я почула хрипке хихотіння привида — і врешті не втрималась. Я підскочила до склянки, і Локвуд в останню мить завадив мені розбити її на друзки.

— Кажу вам, що він навмисне заманив нас до того будинку! — не вгавала я. — Він знав і про цю моторошну кімнату, й про привид Вілберфорса! Тому він і сказав нам про папери, тому й повів нас нагору! Це мстива, зла тварюка! А ми — дурні, бо слухаємо його балачки! Він сміявся з нас цілу ніч і сміється зараз!

— Але ж папери ми знайшли,— спокійно відповів Локвуд. — Про них він не збрехав.

— Це був просто спосіб заманити нас у пастку! Невже ви не бачите? Він грає на наших слабких сторонах! А якби ви чули, яку гидоту він шепоче мені! Проте вас це не займає — ви ж не можете його почути...

— Отакої! — прошепотів голос. — Ні, почнімо спочатку. Минулого разу ви самі благали в мене відповіді Чому ж тепер ви такі невдячні? Я надав вам папери а ними й змогу трохи розім’ятись. Хіба міг вам завдати великого клопоту мізерний дух Вілберфорса? — Привид знову захихотів. — Я чекаю вашої подяки!

Я вирячилась на склянку. Сонячне світло вигравало на її поверхні; від примарного обличчя не було й сліду. Проте в моїй пам’яті знову промайнула остання ніч — голос із минулого, який я почула у вітальні: «Спробуй Вілберфорса Він готовий. Він усе зробить...»

Голос видався мені знайомим. Цікаво, звідки я його знаю?

— Це він! — я показала на череп. — Це він розмовляв з Бікерстафом у майстерні. Казав, ніби нічого не знає про дзеркало, а сам був там, коли його виготовили! І сам, до речі, пропонував, щоб Вілберфорс зазирнув туди!

Череп вишкірився до мене з середини плазми:

— Вражає! У тебе справді Талант Яка шкода що бідоласі Вілберфорсу забракло сили розповісти про побачене! Але тепер дзеркало мого господаря знову повернулось у світ. Можливо, хтось зуміє скористатись нам і досягне просвітлення...

Я переказала ці слова хлопцям. Локвуд нахилився ближче:

— Чудово! Він сьогодні балакучіший. Запитай-но його, Люсі, як діє це дзеркало.

— Я нічого не хочу питати в цієї підступної тварюки! До того ж навряд чи він розкаже це нам...

— Постривай, — обізвався привид. — Попроси як слід. Трішки чемності — і все буде гаразд...

Я поглянула на череп:

— Будь ласка, розкажи нам, як діє це дзеркало.

— Дзуськи! Ви сьогодні не дуже чемні — сушіть самі собі голови.

Я відчула, як привид зникає. Плазма заклубочилась і заховала череп від очей.

Скрипнувши зубами, я повторила його слова. Локвуд засміявся:

— Він, здається, перейняв кілька фраз із наших звичайних суперечок.

— На жаль, трохи більше, ніж я хотіла б почути, — буркнула я.

— Ну, ну! Не піддаваймось на його маніпуляцій — застеріг Локвуд. — І ти, Люсі, насамперед. — Він міцно надяг на склянку кришку, уриваючи будь-який можливий зв’язок із привидом, і накрив її полотном. — Він потроху надає корисні відомості, та, як на мене, нам треба частіше відпочивати від нього. Залишмо його поки що в спокої.

Задзвонив телефон, і Локвуд пішов брати слухавку. Я теж покинула кухню. В мене гула голова — примарний шепіт ще й досі відлунював у моїх вухах. Без розмов з черепом я почувалась набагато краще. Та це ненадовго, скоро хлопцям знову закортить, щоб я побалакала з ним.

У вітальні я вирішила трохи перепочити. Визирнула у вікно й подивилась на вулицю.

Там стояв шпигун.

То був наш давній знайомий Нед Шоу. Блідий від утоми, з розкуйовдженим волоссям, він стояв, мов поштова скринька, по той бік дороги й незворушно зирив на наші двері. Те, що він так і не заходив додому, підтверджувала куртка, розірвана Локвудовою рапірою. З картонним стаканчиком кави в руці він мав напрочуд жалюгідний вигляд.

Я подалася назад до кухні. Локвуд щойно повернувся туди, а Джордж саме заклопотано мив посуд.

— За нашим домом стежать, — зауважила я.

Локвуд кивнув:

— Чудово. З цього видно, що справи їхні — швах. Це Кіпсова відповідь на наше викрадення паперів. Він знає, що в нас є дещо важливе, і йому страшно,