Джонатан Страуд - Череп, що шепоче, Джонатан Страуд

— Нед Шоу простояв тут цілісіньку ніч. Мені майже жаль його!

— А мені — ні. Мені досі болить там, де він штрикнув мене рапірою. До речі, Люсі, що з твоїм порізом?

Я подивилась на перев’язану ранку — туди, куди влучив клинок Кет Ґодвін:

— Усе гаразд.

— До речі, про клинки, — зауважив Локвуд. — Щойно телефонував Барнс. ДЕПРІК дещо довідався про кинджал, яким убили Джека Карвера. Пам’ятаєте, я казав, що це індійська зброя доби Великих Моголів? Я мав рацію, тільки зі століттям промахнувся. Насправді це початок вісімнадцятого століття. Дивно...

— Звідки ж тоді його вкрали? — спитав Джордж. — З якого музею?

— Тож-бо й дивно, що жоден музей не оголосив про крадіжку. Ми досі не знаємо, звідки він. Майже такий самий є в Лондонському міському музеї. Його знайшли в могилі одного британського вояка на кладовищі Мейда-Вейл зо два роки тому. Той парубчина служив в Індії, і разом з ним поховали дещо з тамтешніх цікавинок. Потім їх викопали, перевірили в ДЕПРІК і виставили в музеї. Їхній кинджал зараз на місці. Тож звідки взявся наш — загадка.

— Мені здається, з антикварної крамнички в Блумсбері, — відповіла я. — Від нашого приятеля Вінкмена.

— Вінкмен — найголовніший підозрюваний, — погодився Локвуд. — Але чому тоді він не забрав назад своїх грошей?.. Швидше мий посуд, Джордже. Мені хочеться скоріше поглянути на знайдені папери.

— Можете допомогти мені,— запропонував Джордж. — Тоді справді вийде трохи швидше.

— Ну, ти й так уже майже закінчив... — Ловкуд сперся об підвіконня і втупився в стару яблуню, що росла в садку. — Отже, що нам відомо? Що нового ми дізнались за останню ніч? Просунулись у цій справі чи ні?

— Барнса потішити майже нічим, — відповіла я. — Дзеркало у Вінкмена, а навіщо воно потрібне, ми досі не знаємо.

— Ми знаємо більше, ніж ти гадаєш, — заперечив Локвуд. — Ось як я це бачу. Едмунд Бікерстаф — разом з оцим чолов’ягою з нашої склянки — змайстрував дзеркало, що діє дуже моторошним чином на всіх, хто в нього дивиться. Самі його творці не наважувались туди зазирнути, хоч череп казав, що воно дає просвітлення — але охоче піддавали цьому ризикові інших. Вілберфорс зазирнув туди й заплатив за це своїм життям. З невідомих причин — можливо, через те, що Бікерстаф утік у паніці, тіло Вілберфорса залишилось у будинку. Коли його відшукали, щури вже закінчили свою роботу. Але що ж тоді сталося з Бікерстафом? Більше його ніхто не бачив, але ж хтось поховав його разом з дзеркалом на Кенсел-Ґрін! Ще й надряпав на домовині застереження!

— Я думаю, що то була Мері Дьюлак,— припустив Джордж. — Ось чому я так хочу розшукати її «Сповідь».

Локвуд кивнув:

— Хай там хто це зробив, але Бікерстафа поховали. А ми розкопали його могилу. З’явився його привид і мало не вбив Джорджа.

— Дзеркало так само вбило б Джорджа, — додала я. — якби ми швидко не заблокували його.

— Ви так гадаєте?— обізвався Джордж, дивлячись у вікно. — Але хтозна? Можливо, все й обійшлося б. Може, мені вистачило б сил опиратись небезпеці й подивитись туди... — Він зітхнув. — Гаразд, із посудом я закінчив. Передайте мені отой рушник.

Локвуд подав йому рушник.

— Є ще одна таємниця, — додав він. — Здається, хтось прохопився Карверові й Недлсові про дзеркало. Вони пробрались на кладовище — і врешті Недлс загинув. Карвер продав комусь — радше за все, Джуліусу Вінкмену — дзеркало за грубі гроші, однак потім був убитий — невідомо ким. Отже, ми вважаємо, що дзеркало зараз у Вінкмена, й це — суттєвий плюс, який дозволить нам обіграти Кіпса з його бандою бовдурів! — Він ляснув у долоні. — Як ви гадаєте? Як вам такий підсумок?

— Чудовий! — Ми з Джорджем нетерпляче совались за столом. — А тепер пора поглянути на папери Бікерстафа!

— Гаразд. — Локвуд умостився на стільці поруч і дістав з кишені пожмакані документи, які ми вночі знайшли в кімнаті з привидом. То були три великі аркуші пергаменту, позначені слідами часу й таємної схованки, — промоклі, брудні, поточені черв’яками. Кожен аркуш із обох боків був щільно списаний тонким, мов павутиння, почерком, що подекуди переривався невеличкими малюнками.

Локвуд нахилив папери ближче до світла й спохмурнів.

— Хай йому дідько, — буркнув він. — Латина. Чи давньогрецька?

Джордж поглянув на документи поверх окулярів:

— Це точно не грецька. Можливо, середньовічна латина... Щось химерне.

— Ну чому всі ці таємничі папери й написи завжди пишуться мертвими мовами? — буркнула я. — Пам’ятаєте, в нас така сама халепа була з медальйоном Ферфекса... Чи з надгробком на кладовищі Сент-Панкрас...

— Ти нічого не можеш прочитати тут, Джордже? — запитав Локвуд.

Джордж хитнув головою:

— Ні. Але я знаю, хто зможе це зробити. Альберт Джоплін чудово знається на всьому цьому історичному мотлоху. Він розповідав мені про Біблію шістнадцятого століття, яку знайшов на кладовищі під час розкопок. Її теж було написано латиною. Я можу показати ці папери йому й попросити перекласти. Звичайно, взявши з нього обіцянку мовчати...

Локвуд стиснув губи й нерішуче потарабанив пальцями по столу:

— У ДЕПРІК теж є знавці мов... Але ж вони розплетуть про все Барнсові, а той — Кіпсові. Мені твоя ідея, Джордже, не дуже до вподоби, та вибору в нас немає. Занеси ці папери Джопліну... Ні — нехай він краще сам завітає до нас. Я не хочу, щоб Нед Шоу перейняв тебе й викрав документи саме тієї миті, коли ти вийдеш надвір...

— А що з малюнками? — запитала я. — Тут нам теж потрібен фахівець?

Ми порозкладали аркуші пергаменту на столі і схилились над невеличкими малюнками. Їх виявилось кілька. Кожен малюнок було накреслено чорнилом як ілюстрацію до певного місця в тексті. Намальовано їх було не дуже майстерно, проте докладно. З зображених людських постатей, з їхнього вбрання, з загального стилю було помітно, що малюнки дуже давні.

— Це не вікторіанська доба, — зауважив Джордж. — Це, мабуть, копія з середньовічного рукопису. І текст, напевно. — так само. Бікерстаф розшукав десь цей рукопис і скопіював. Звідти, гадаю, він і черпав свої ідеї.

На першому малюнку був