Джонатан Страуд - Череп, що шепоче, Джонатан Страуд

— Брехня! — вигукнула я. Та Кіпс уже мчав в атаку. Він штовхнув Локвуда в бік — так, щоб той не міг його бачити. Підлий і водночас такий притаманний «Фіттес» прийом. Мій власний гнів, який я ледве тамувала ще з тієї ночі у Вімблдоні, вибухнув. Я кинулась уперед із піднесеною рапірою.

Та перш ніж я досягла Кіпса, мене перейняла Кет Ґодвін. Наші клинки зіткнулись із гучним, дзвінким брязкотом. Перший удар Кет мало не вибив рапіру з моєї руки, та я вчасно стиснула пальці й зосередилась. На мить ми зіштовхнулись: я відчула лимонний запах її парфумів, побачила плетиво ниток на її сірій куртці. Ми розійшлись і почали кружляти одна круг одної. Пил з долівки здійнявся в повітря й заклубочився сріблястою хмарою. В кімнаті було холодно. У вухах дзижчало.

Джордж тим часом був уже біля Локвуда — захищав його від Кіпсовихта Вернонових ударів. Локвуд тим часом перетворював на лахміття другий рукав Шоу. Клапті матерії лежали тут і там на підлозі, залитій місячним світлом.

Ґодвін відгорнула волосся з очей. Її обличчя так напружилось, що здавалось мармуровим,— так само, як, напевно, й моє. Частина мого розуму волала, щоб ми зупинились і заспокоїлись. Однак у будинку з привидами це непросто, тут навіть найдрібніші почуття ростуть і спотворюються. Так, я була розлючена, як і всі ми. Та мене дивувало, як атмосфера цього будинку збільшувала цю нашу лють до краю: Джордж просто-таки розчавлював Вернона шаленими ударами, водночас видираючись із рук Кіпса, що вхопив його за ногу: Локвуд холодно й методично патрав рапірою куртку Шоу, а Ґодвін...

Кет Ґодвін кидалась на мене дедалі швидше й спритніше. Бліда, з виряченими очима, вона дряпнула кінчиком рапіри мій правий зап’ясток біля самісінького руків’я зброї. Я скрикнула з болю й відпустила рапіру. Між пальцями зацебеніла кров.

Я сторопіло поглянула на неї... й побачила те, що було за її спиною. Роззявивши рота, я позадкувала.

— Здаєшся? — запитала Годвін.

Я хитнула головою й показала на порожню середину кабінету.

Там, у місячному сяйві, під вікном, з підлоги виростала темна постать.

Кімната повнилась лиховісним мовчанням. Місячне проміння корчилось і яскравішало. Примарний туман густішав біля підлоги. Морозне повітря огортало нас зусібіч. Запах огидно-солодкавої гнилизни перехоплював подих.

Кет Годвін пробурмотіла щось нерозбірливе, позадкувала й стала поряд зі мною. Інші опустили рапіри й завмерли.

Постать піднялась на повен зріст.

— О Боже! — промовив хтось. — Бікерстаф!

Ні, то був не Бікерстаф. Тепер я це знала. Не Бікерстаф, а Вілберфорс — той, хто колись зазирнув у дзеркало. Та навіть цього факту було замало, щоб передати увесь жах від побаченого.

Привид мав обриси людини — це було чітко помітно, — та водночас у ньому проглядалося щось неправильне. Він скидався на високого чоловіка у фраку, тулуб якого ніби перекосило й скрутило. Голову взагалі сплющило, ніби на маківку хтось поклав гирю. Руки розпухли, груди й живіт химерно бралися хвилями. Майже все тіло ховалось у пітьмі: розрізнити деталі було неможливо.

Постать корчилась і хиталась, ніби танцюючи під якусь внутрішню музику. Кожен її порух випромінював страх. Мої м’язи задерев’яніли; я відчула, як рапіра тремтить у мене в руці.

Погойдуючись, мов п’яний, схиливши голову й вивертаючись із моторошною спритністю, привид чітко вирізнявся на тлі вікна, осяяного місяцем. Віконна шибка позаду нього почала вкриватись ниточками паморозі.

Аж тут тіло привида так скорчилось, ніби його роздирали на шматки. Галова обернулася до нас: замість обличчя ми побачили чорну діру, що всмоктувала світло. До мене долинув відчайдушний голос:

— Бікерстпафе! Ні! Не показуйте мені дзеркало!

Хтось із нас — чи не Кет Ґодвін, — скрикнув з жаху.

Що ж, я розумію її. Адже привид дер сам себе на частини.

Він кидався туди-сюди, наче мокрий собака. Шматки його чорної субстанції летіли на всі боки. Дрижачи, мов драглі, вони падали на підлогу, звивались, видовжувались — і врешті, заповнивши собою кімнату, скупчились біля дверей.

— Щури! — вигукнув Локвуд. — Назад, до сходів! Тікаймо!

Його крик обірвав наше заціпеніння: ми один по одному приходили до тями. Та огидні істоти були вже довкола нас. Три щури — вугільно-чорні, зі скаженими жовтими очима, — кинулись у наш бік. Одного з них Джордж зустрів ударом своєї рапіри. Щур вибухнув: фонтан синьої ектоплазми оббризкав Вернонові куртку, і той аж заверещав зі страху. Локвуд кинув соляну бомбу, і другий щур спалахнув блідим полум’ям. А третій задряпався вгору стіною.

Тим часом біля вікна, в блакитному сяйві, пекельна постать присідала й підскакувала, ніби танцюючи. З залишків гнилих м’язів стирчали білі блискучі кістки. Шматки тіла, обертаючись на примарних щурів, відлітали до стелі й стін. Більшість із них, упавши на підлогу, щодуху мчали до дверей.

— Назад! — повторив Локвуд. Він поволі відступав, методично відбиваючи рапірою істот, що кидались на нього. Ми з Джорджем допомогали йому, як могли. Шоу тим часом розкидав широким колом залізні стружки, а Годвін жбурляла направо й наліво соляні бомби.

А Кіпс? Він уже втік. Я чула, як його черевики боязко тупотять сходами. Зате Бобі Вернон стояв у паніці, не намагаючись ні атакувати, ні відступати. Його рука з рапірою немічно обвисла, а очі втупились у кощаву примару.

Відомо, що Гості завжди відчувають людську неміч.

Щури наступали на Вернона вздовж стін: один навіть упав йому на голову. Локвуд умить підскочив, підняв клинок і розтяв щура навпіл. Плазма розсипалась блакитними іскрами.

Вернон застогнав. Локвуд схопив його за комір і потяг до сходів. Зліва, справа — звідусіль на нас кидались чорні потвори. Я жбурнула соляну бомбу, щоб відігнати їх. Увесь майданчик перед кімнатою засипало сіллю й залізом; щури, охоплені вогнем, дременули на всі боки.

Ми вже були на сходах. Локвуд штовхнув Вернона вниз, перестрибнув через щура, що корчився біля плінтуса, й помчав сходами. Я відступала останньою і озирнулась назад, на порожню кімнату. Від привида біля вікна залишились хіба що кістки — та й вони вже розсипались на десяток чорних прудких тварюк, що засновигали вздовж стін.

— Благаю! — лунав далекий відчайдушний голос. — Не показуйте мені дзеркало!

Я мчала вниз, до відчинених дверей у коридорі.

— Не показуйте!..

Я випала з дверей через ґанок прямісінько в довгу, вологу, освітлену місяцем траву. Мене огорнула тепла літня ніч; тільки зараз я зрозуміла, як холодно було в будинку. Шоу й Ґодвін уже