Джонатан Страуд - Череп, що шепоче, Джонатан Страуд

— На хвилинку заглянемо, а потім вирішимо, що робити, — сказав Локвуд. Я не бачила його очей за скельцями темних окулярів, але відчувала його обережність. Він стояв на порозі й не наважувався увійти.

— Цього череп і хоче, — наполягала я. — Йому не можна вірити. Ти ж це знаєш! Просто ходімо звідси, Локвуде. Ходімо геть!

— Після всього, що ми зробили? Аж ніяк! І до того ж сюди щохвилини може завітати Кіпс!

Локвуд підтяг на руках рукавички й ступив у кімнату. Я, зціпивши зуби, вирушила за ним.

Температура впала так різко, що я навіть у пальті відчула мороз поза шкірою. Шум також несподівано посилився, ніби хтось крутнув регулятор. Повітря геть просякло солодкавим запахом, схожим на аромат куща за вікном. Запах був міцний, нав’язливий і трохи віддавав гнилизною. Звідки він линув, було незрозуміло.

Ні, в цій кімнаті мені нізащо не хотілося залишатись.

Ми потихеньку пробиралися серед місячного сяйва, тримаючи руки на рапірах і оглядаючи підлогу. Дошки, тверді, мов камінь, сиділи здебільшого міцно.

— Це десь посередині кімнати, — сказала я. — Якщо вірити черепові.

— Корисний, нівроку, череп... Ця дошка може піддатись. Люсі, стій на варті.

За мить він уже став на коліна й заходився обмацувати довгим пальцем краї дошки. Я взяла з пояса рапіру — й поволі обійшла кімнату. Я просто не могла стояти тут нерухомо.

Я підійшла до дверей: Джордж, стоячи біля перил, поглянув на мене й махнув рукою. З його рюкзака досі сочилося зелене сяйво. Я наблизилася до вікна: з нього мені було видно вимощений плитами ґанок, дорогу, що вела з пагорба, верхівки дерев. Біля порожнього каміна я торкнулася пальцями почорнілих ґратців...

* * *

Мене вмить огорнули спогади з минулого. В кімнаті було тепло, в каміні тріскотів вогонь.

— Ось, друже! Це для вас. Саме вас ми обрали для цієї великої мети. Ви будете першим!

Долинув інший голос:

— Просто станьте перед ним і зніміть полотно. І скажіть нам, що ви побачите.

— А ви хіба дивились у нього, Бікерстафе? — запитав хтось зляканим голосом. — Першим, звичайно, годилося б бути вам...

— Ні, цю ласку ми робимо валі, любий мій Вілберфорсе. Це ж ваше заповітне бажання, авжеж? Ну-бо, друже! Ковтніть вина для хоробрості... Отак! Я готовий записувати ваші слова. Так... Знімаємо полотно... Тепер дивіться, Вілберфорсе! Дивіться й кажіть нам...

Холод, крик жаху, а разом з ними — дзижчання мух:

— Ні! Не можу!

— Присягаюсь — ви можете! Держіть його! Хапайте його за руки! Дивіться, нехай вам біс! Дивіться! І розкажіть усе нам! Розкажіть про дива, які ви там побачите!

Єдиною відповіддю знову був крик. Крик дужчав, дужчав... аж раптом обірвався.

* * *

Моя рука безсило впала. Я завмерла, вирячивши очі. В кімнаті не було ні звуку, ніби цілий будинок затамував подих. Я не могла поворухнутись. Мене ніби поглинуло відлуння страху, пережитого небіжчиком. Страх, однак, помалу відпускав мене. Моргаючи й відсапуючи, я пригадала, де ми. Тим часом у центрі кімнати Локвуд відсунув одну з дощок і тепер стискав у руці кілька пожовклих, зіжмаканих паперів.

— Ну, як тобі? — усміхнувся він. — Череп сказав правду!

— Ні... — я схопила його за руку. — Не про все! Послухай мене! Тут помер не Бікерстаф, а Вілберфорс! Бікерстаф примусив його заглянути в дзеркало просто отут, у цій кімнаті! І дзеркало вбило його, Локвуде. Вілберфорс помер у цьому будинку, і я певна, що його дух досі тут! Ходімо звідси! Ні, не кажи нічого! Просто ходімо!

Локвуд зблід. Він піднявся з колін, і цієї самої миті між нами з’явився Джордж. Його очі блищали нетерпінням.

— Ви знайшли їх? Знайшли папери? Що там сказано?

— Почитаєш пізніше, — відповів Локвуд. — Я ж наказав тобі стежити за сходами!

— О, там усе гаразд. Усе спокійно... Так! Написано від руки, й малюнки є. Цікаво...

— Тікаймо! — вигукнула я. Мені у вуха знов ударив шум. А місячне світло у вікні немов стало трохи яскравішим.

— Так, — погодився Локвуд. — Ходімо.

Ми обернулись і побачили на порозі здоровила Неда Шоу. Якби хтось причепив до його спини й ліктя завіси, з нього вийшли б незграбні, проте цілком надійні двері.

— Джордже, — запитала я, — як давно ти пішов зі сходів?

— Секунду чи дві назад. Хотів подивитись, що тут у вас діється.

В очицях Шоу блиснула перемога й водночас підозра:

— Ну, що тут у тебе, Локвуде? Знайшов що-небудь?

— Поки не знаю, — щиро відповів Локвуд, ховаючи папери в торбину.

— Ану, дай сюди, — мовив Шоу.

— Ні. Пропусти нас, будь ласка.

Нед Шоу захихотів і притулився до одвірка:

— Не пущу, поки не покажеш.

— Тут не місце для суперечок, — утрутилась я. І справді, температура в кімнаті падала, а місячні промені курились, як хмари, ніби поволі оживаючи.

— Ти, мабуть, не знаєш, — почав Локвуд,— що в цій кімнаті...

Шоу знову захихотів:

— Я все бачу сам! Смертний Вогонь і сморід! І навіть трохи примарного туману.. Луг справді не варто затримуватись.

Локвуд примружив очі.

— Якщо так, — сказав він, піднімаючи рапіру, — то ми йдемо просто зараз!

Він ступив уперед. Шоу трохи повагався, а потім хитнувся назад, начебто й справді був дверима на завісах, і пропустив нас.

— Дякую, — мовив Локвуд.

Чи це подіяв Локвудів тон — безжурний і водночас зневажливий, чи мій презирливий погляд, чи посмішка на Джорджевому обличчі, чи просто власна нетерплячка, — та Нед Шоу врешті не витримав. Він витяг рапіру і миттєвим випадом ткнув Локвуда в спину. Я знала цей прийом — то був випад Коміяма, призначений для Спектрів, Мороків, Плакунів, але будь-що не для людей.

Я зробила ще швидший удар і зупинила Недів клинок, коли він уже продер матерію Локвудового пальта, трохи нижче від лівої руки. Локвуд скрикнув і відскочив убік.

Червоний, засапаний Шоу кинувся на Локвуда, як розлючений бугай. Локвуд, обертаючись, підняв рапіру і розсік рукав свого супротивника двома паралельними лініями. Подертий рукав повис клаптями. Шоу шалено заревів.

На сходах затупотіли кроки. До кімнати вбіг Кіпс. Кет Ґодвін і коротунчик Бобі Вернон поспішали за ним. В усіх напоготові були рапіри.

— Локвуде! — вигукнув Кіпс. — Що тут діється?

— Він перший почав! — репетував Шоу, відчайдушно