Дік Свааб - Ми — це наш мозок

життя. Тим часом його дружина має трьох дітей від іншого чоловіка, його донька стала стриптизеркою, а Волліс навіть не дізнався нічого про всі ці речі. Тож слід поставити собі запитання, чи варто так жити і чи зробить таке «одужання» Волліса коли-небудь щасливим. Проте з наукової точки зору з ним сталося щось надзвичайне. Своїм одужанням Волліс завдячує новоутворенню нервових відростків у мозку. За допомогою МРТ виявили, що протягом 18-місячного періоду зростали нервові волокна в задній частині мозкової кори і ті нервові волокна, що з’єднують між собою різні ділянки кори. Також виявили зростання активності в розташованій збоку ділянці мозку, передклинні (precuneus), яке відповідає за усвідомлення себе та оточення. Ця ділянка буває активною в стані мінімальної свідомості, але не у вегетативному стані, комі, сні чи при деменції. У тій фазі, коли звернули увагу на цю зміну, Уолліс повернувся до свідомості. Відколи до нього повернулася свідомість, прискорилося утворення волокон у мозочку, процес, який викликав разюче покращення моторних функцій. Нам не відомо, за якою ознакою можна розпізнати тих нечисленних пацієнтів, у яких є шанс вийти з вегетативного стану чи стану мінімальної свідомості після такого тривалого перебування в них. Та ще одна догма була спростована.

Історія Джіл Болт Тейлор (Jill Bolte Taylor) викликала сенсацію в медіа. Ця дослідниця мозку, яка працювала в Гарварді, у віці 37 років зазнала мозкової кровотечі уві сні. Вона прокинулася із пульсуючим болем за лівим оком, а коли незабаром їй відібрало ліву руку, вона намагалася подзвонити своєму колезі. Їй здалося, що вона попросила його допомогти, та насправді лише пробурмотіла щось незрозуміле. Вона пережила справжній жах. Та колега збагнув, що з нею трапилась біда, і викликав допомогу. Один мій старий друг і лікар також зазнав інсульту. Коли він усвідомив це, то подзвонив своєму сімейному терапевту. Але той почув лише нерозбірливе бурмотіння і подумав, що хтось невдало жартує з ним, тож кинув слухавку. Коли дружина мого друга повернулася додому з покупками, він спробував покликати її. Але вона гукнула роздратовано: «Скільки разів тобі казати, що треба почекати, поки я зайду в кімнату. Я нічого не розумію звідси». І продовжила розкладати покупки. Зараз усі ушкодження, яких зазнав його мозок, зникли самі по собі, і він знову може говорити. Але з Джіл Болт Тейлор все було по-іншому. Через два з половиною тижні після кровотечі хірурги видалили з мозку згусток крові завбільшки з м’яч для гольфу. Вона не могла ні ходити, ні говорити, читати чи писати і повністю втратила всі спогади про своє життя. З допомогою матері вона знову вчилася обслуговувати себе. На повне її одужання пішло вісім років. Про ці роки вона написала бестселер, де розповіла, як завдяки силі волі та знанням анатомії мозку вона свідомо стимулювала уражені мозкові колообіги. Взагалі-то це псевдонаукова писанина, але широка публіка добре ведеться на таке. Твердження авторки: «Я вважаю, що пацієнт сам відповідає за своє зцілення» — є небезпечним, адже багатьом пацієнтам, які не можуть одужати після інсульту чи мозкової кровотечі, через такі екзальтовані, але науково не підкріплені висловлювання докоряють, що їхній стан не покращується, бо вони не докладали достатніх зусиль. Ще коли я тільки починав вивчати медицину, батько сказав мені: «Є два види хвороб: одні минають самі, а інші просто невиліковні».

XIII. Мозок і спорт

XIII.1 Нейропорнографія: бокс

У деяких цивілізованих країнах уже декілька

десятиліть тому заборонили цю форму навмисного

заподіяння один одному неврологічних ушкоджень.

Побачена агресія викликає агресивну поведінку. Тому цілком виправдано почали вживати заходів проти агресивних комп’ютерних ігор. Із тих самих причин зовсім нелогічним виглядає, що досі не заборонено такі форми примітивної агресії, як бокс. По телебаченню цілком відкрито показують, як один боксер перетворює на місиво мозок іншого, і, здається, це нікого не хвилює. Заподіяння неврологічного ушкодження під заохочувальні вигуки публіки показують у всіх деталях великим планом, по декілька разів у заповільненому повторі: хитка хода, порушене мовлення, бігаючий погляд, час від часу класичний напад епілепсії, порушення свідомості після нокдауну, втрата свідомості від нокауту, іноді кома та смерть. Справжній семінар із неврології. Після Другої світової війни під керівництвом різних боксерських асоціацій було вбито близько 400 боксерів. Цікаво, що найбільш огидні приклади цієї «неврологічної порнографії» транслювали по телебаченню, іноді навіть у час, коли ніжним душам наших дітей ще далеко до сну.

Значно частіше за гострі травми в боксі трапляються травми мозку від повторних ударів по голові протягом довшого часу. 1928 року для боксерів ввели поняття punch-drunk (п’яний від удару), коли вони непевно стояли на ногах, поволі рухалися, мали порушення поведінки та більш-менш явні прояви деменції чи хвороби Паркінсона. Згодом це явище назвали «Dementia pugilistica», а зараз це пошкодження, яке констатують у від 40 до 80 відсотків боксерів, нейтрально називають «хронічним травматичним пошкодженням мозку». У 17 відсотків професійних боксерів трапляється паркінсонізм. Мохаммед Алі, колись всесвітньовідомий чемпіон як із боксу, так і з швидкості мовлення, перетворився на пацієнта-паркінсоніста з обличчям-маскою, що тягне ноги і ледве вимовляє зв’язні речення.

Якщо бокс гартує характер, то характер міститься не в мозку, адже мозок лише деградує. Через втрату клітин зменшується багато мозкових ділянок, нервові з’єднання розриваються і втрачають ізолюючий мієліновий шар, а під мікроскопом видно типові зміни, що вказують на хворобу Альцгеймера чи Паркінсона. Коли боксер раптово помирає, то це відбувається зазвичай через кровотечу всередині мозку або на його поверхні. При нокауті мозок із силою втискається в потиличний отвір з імовірними фатальними наслідками для життєво важливих функцій мозкового стовбура, таких як дихання, регулювання температури і серцевого ритму. Одночасно розбиваються гіпоталамус та гіпофіз, в результаті чого половина боксерів страждає від браку гормонів. Також у боксерів погіршується нюх. У любителів кожен восьмий бій закінчується струсом мозку, незважаючи на захист голови. Неможливо збагнути, що взагалі доводиться дискутувати, чи не варто за допомогою психометричних тестів відслідковувати перебіг мозкових травм у боксерів, що мають до них генетичну схильність. Якщо відхилення і виявлять, то буде вже запізно. Вже декілька років у Швеції, Норвегії, Ісландії, Північній Кореї та на Кубі професійний бокс під забороною. У Норвегії з 2001 року цілком справедливо заборонили всі види спортивних єдиноборств, де може дійти до нокауту, навіть улюблені видовищні бої К1 — підвид тайського боксу. В інших країнах медики також виступили за заборону боксу. Та коли порушуєш цю тему, говорять, що боксери добровільно йдуть на таке. При цьому забувають, що в Нідерландах уже декілька століть заборонені добровільні дуелі, в результаті яких когось таки вбивають. Звісно, можна поставити питання, чи не було в людини певного рівня деменції вже на той момент, коли вона прийняла рішення займатися таким варварським видом «спорту», як бокс. Ось ще одна причина захистити боксерів від самих себе і покінчити з таким ганебним пережитком нашого еволюційного минулого. Ми пробували зробити це через Нідерландську Національну Раду з охорони здоров’я. У листопаді 2003 року ми склали рекомендацію для уряду, якої він досі не прийняв. Чекаємо, поки в нас з’явиться уряд, що наважиться приєднати Нідерланди до кола цивілізованих країн, де бокс заборонений.