Павло Дерев'яненко - Аркан вовків, Павло Дерев'яненко

— Я розмовлятиму з тобою, цілований мавкою.

Скреготливий низький голос пролунав просто у вухах. Істота підняла лапу — велику, як лопата, долоню із закрученими гострими пазурами — та вказала на Северина.

— Ми... — продовжив було Захар.

— Мовчи, старий, — Володар повернув череп до нього, зіниці погрозливо блиснули. — Розмова між щеням і мною.

Северин перелякався, адже йшов сюди виключно супроводом Захара. А тепер мусить говорити за все селище!

— Володарю... Це мій вчитель, — поштиво мовив джура. — Я думаю, він скаже краще за мене.

— Власного розуму не маєш? — обірвав його лісовик.

— Маю, — обурився Северин.

— Чи він тобі батько?

— Ні...

— Радій, старий. Бо першим, кого уб'є це щеня, буде його батько, — лісовик кивнув на Северина. — Коли надійде час... Як я вбив свого.

Його очниці спалахнули так яскраво, що Северина засліпило зеленим.

— Кажи, навіщо кликали, цілований мавкою.

— Ми прийшли просити за людей селища, — джура набрав якомога більше повітря. — Вони кажуть, що Володар лісу перестав приймати їхні дари і не відповідає. Вони не розуміють, за що потрапили у немилість. Вони просили нас прийти у надії на твою відповідь.

— І ти боявся, що твій вчитель скаже це якось інакше? — лісовик похитав рогами. — Дивне щеня. То слухай моє слово для людей. Я — новий Володар. Мені не потрібне сміття.

Він махнув лапою, і сморідна купа з шурхотом відлетіла з каменя у хащу.

— Люди зайві. Вони не потрібні у моєму лісі... Але ви прийшли просити за них. Напівлюди, напіввовки. Ті, що бачили Потойбіччя. Друзі Ґаада. Я приймаю ваше заступництво, — лісовик здійняв ліву лапу. — Слухате моє слово для людей. Новий Володар лісу має отримати гідний дарунок. Інакше зайвим у моєму лісі не жити.

— Під гідним дарунком, — Северин вагався кілька секунд. — Мається на увазі людське життя?

— Ні, цілований мавкою. Для першого підношення новому Володарю цього недостатньо, — створіння захитало черепом, торкаючись рогами гілок дерев. — Людське життя занадто просте. А от життя напіввовка буде гарним подарунком. Я заберу його до свого пасовиська, де він стане справжнім вовком. Так.

Кілька секунд лісовик мовчав.

— А як того не отримаю, то й життю селища прийде кінець. Повернеться ліс, дерева заберуть своє, людськими кістками звір буде грати.

По цих словах Володар лісу розвернувся. За спиною він волочив довгого волохатого хвоста. І за мить дерева зімкнулися за рогатою почварою.

Мурахи, які зникли на час розмови, знову виповзли, заметушилися, розшукуючи припаси серед решток на камені.

Северин глибоко видихнув і підняв погляд на Захара.

— Молодець, козаче, — підбадьорив учитель.

Слова його прозвучали непевно.

— Коли він сказав, що першим, кого я уб'ю, буде мій батько... Це справді малося на увазі? — джура не хотів, аби в його голосі прозвучав переляк. — Чи це такий жарт? У книзі я читав, що лісовики люблять жартувати над людьми...

— Не знаю, Северине, — похитав головою Захар. — Я не з куреня двохвостих. І бачив лісовика вперше у житті.

— Як нам тепер вчинити... Що робитимемо з вимогою?

Вони рушили назад до селища тоненькою стежинкою. Через кілька хвилин Захар відповів:

— Мені треба подумати.

— Якщо люди дізнаються про цю умову... Вони не випустять нас!

— Аскольд колись порятував моє життя, Северине. Я не маю права замовчати їхній шанс на порятунок.

Решту дороги вони провели у тиші.

Аскольд чекав біля самої межі дерев, походжав нетерпляче, спираючись на вузлуватий костур.

— Володар почув, вої-вовки?

— Так. Але це не той Володар лісу, якого ви шанували, Аскольде. Він убив старого і зайняв його місце.

— Але він відгукнувся? — волхв широко розплющив очі. — Яким було слово Володаря?

— Я маю обдумати відповідь перед тим, як переповісти тобі. Зачекаєш кілька годин?

— Так, Аскольд чекатиме! Кілька годин — ніщо. Дякую, вої-вовки!

Старий зрадів, його обличчя навіть помолодшало від надії. Северину стало кепсько.

Захар рушив подалі від них, набиваючи люльку. Волхв провів його поглядом, а затим звернувся до Северина:

— Аскольд ніколи не бачив Володаря лісу. Від юнацьких років залишав йому дари та йшов геть... Розкажи, який він.

— А ви розповісте, як ваше село тут опинилися?

Аскольд несподівано посміхнувся. Кількох зубів не вистачало.

— Ми живемо тут довго, дуже довго! Уся земля вкрита попелом наших предків. Вони тікали сюди від хреста.

— Ви кажете про хрещення святого Володимира?

— Так, він! Володимир-гонитель! — волхв насупився. — Предки жили разом із християнами. Кожен молився кому бажав. Володимир наказав поставити храм на честь богів... Але через кілька років зруйнував його. Наші боги стали незручними князю. Заважали! Не казали, що ми всі раби від народження, що грішні довіку, що мусимо одвічно спокутувати і терпіти будь-які знущання долі...

Аскольд вбивав гнівні слова костуром у землю. За його розповіддю вони дійшли до капища, де шість грізних ідолів із тьмяного потрісканого дерева споглядали світ порожніми очима. Старий вклонився, з пошаною назвавши ім'я кожного:

— Перун. Хорс. Стрибог. Дажбог. Симаргл. Мокоша. Наші боги. Ти чув ці імена?

- Чув.

У Соломії він навіть читав про них.

— Отже, пам'ять досі живе. Аскольд радий! Наші предки лишили нам богів — і ми захищаємо їх. А вони захищають нас.

Проте не поспішали захистити від свавілля лісовика, подумав собі Северин.

— Візантійська віра була княжою втіхою... Єдиний бог — єдина влада, решта мусить клонитися, — слова волхва бриніли болем. — Віра любові! Віра смирення. Підстав щоку та схили коліно. Смішно! Самі вони не спішили підставляти