Павло Дерев'яненко - Аркан вовків, Павло Дерев'яненко

і вже рік мщуся за них!» Громада заніміла від подиву, а затим козаки загуділи, заголосили, бо де таке бачено, баба на Січі, порушила святу заборону, дурила всіх! А Мамай тільки засміявся та погодився взяти її. Мовив: ти, сестро, справжня Лисиця. Так вона у легенди і ввійшла Лисицею. Потім побралася Лисиця зі славним козаком, якого щиро полюбила, і пішов від них рід характерників Вдовиченків.

Ярослава замовкла, потім довго кашляла та відпльовувалася.

— Правда то чи ні — не знаю, та й ніколи знати не хотіла. В Ордені часто думали, що я взяла чоловіче прізвище, а насправді то Роман джурою у мого батька ходив. Так ми і познайомилися.

Северин проїдав очима флягу. Яра змочила кляпа. Чи то він звик, чи вона справді дедалі більше нагадувала хрещену матір з дитячих споминів?

— Я була самотньою на вовчій стежці! Дівчина-ха-рактерниця? Хіба таке буває? — мовила гірко жінка. — Мене надихала легендарна Лисиця та відома лицарка Віра Забіла. І батько, який ніколи не намагався змінити мого рішення, а тільки навчив усього, що знав. Я з юних років училася боронитися, часто плакала, але ніколи не жалкувала про свій вибір.

Ярине обличчя посвітліло.

— А потім трапилося неймовірне. Дві дівчинки в один рік присяги. Винятковий випадок! Таке буває раз на кілька років. З Олею ми побачилися ще у Буді, до випробувань. Я познайомилася з твоєю мамою на ярмарку. Одного погляду було досить, аби зрозуміти, що то моя рідна душа. Оленька...

Вона вимовляла це ім'я з теплою ніжністю. На вустах, що забули, як усміхатися, прокинулася усмішка.

— Тобі, хлопцеві, не зрозуміти цю радість — бачити, що ти не одна така божевільна, мати подругу серед чоловіків, відчувати поруч руку. Разом... Завжди простіше. Ми з Ольгою стали сестрами. Підтримували одна одну. Постійно листувалися. Навіть наливку одну й ту саму любили! Стали дружками на весіллях одна в одної, хоча я ніколи не розуміла, що вона знайшла в Ігореві, а вона постійно питала, за що я покохала Романа. Ми стали хресницями наших дітей, — раптом світло у її голосі зникло. — То було в іншому житті. Може, ти щось пам'ятаєш... А може й ні. Байдуже. Роман любив її не менше за мене. Ані я, ані він ніколи у житті не підняли б руки на Оленьку. Згадай це, Северине, коли наступного разу почуєш про кровожерливу зграю підступних ренегатів, які завдали першого удару.

Ярослава Вдовиченко вийшла, грюкнувши дверима. Северин повірив їй. Хрещена говорила щиро: то було у тембрі її голосу, диханні, обличчі, жестах. Та й навіщо обманювати людину, яку тільки-но збиралася вбити?

Він співчував її горю. Він звик думати про батька виключно як про суворий і недосяжний ідеал, славетного воїна та відважного мисливця за ренегатами. Але для Яри він був вбивцею, проклятим дітовбивцею... і Северин розумів її.

Очі звикли до темряви. У комірчині було порожньо, жодної скабки чи старого цвяха, жодного шансу перепиляти мотузки. Северин гусінню проповз до дверей, прислухався, штовхнув ногами. Двері не піддалися. Він ударив ще кілька разів, але марно — з іншого боку двері тримала колода. Не втекти.

Нездара, справжній нездара!

Раз на кілька годин Яра поверталася, аби дати йому води, але до кінця свого життя вона більше не промовила до нього ані слова.

Розділ 7

Тут билося серце лісу — древнього, темного, народженого задовго до роду людського. Стежина вилася непевною цівкою, яка, здавалося, порветься, тільки-но відведеш від неї погляд, і потім не відшукати виходу поміж велетенських дерев, чиї корені розкинулися вкритими мохом клітками, а крони сплелися так густо, що сонячне світло насилу пробивалося крізь них, падало косими променями серед вічних сутінків глухої хащі, де не насмілювалися співати навіть найзухваліші птахи.

Цією стежиною волхви ходили понад вісім сотень років, аби віднести дари лісовому Володарю, і сіроманці стали першими, хто порушив це віковічне правило.

Северин жодним словом не наважувався тривожити тишу цього місця. Він навіть дихав ледь чутно, ступаючи по хащі як по величному древньому храму під час невидимої сакральної містерії, сповнений відчуття власної зайвості, ніби він маленький зайда у домівці велетів.

Подумалося, що навіть мавка не змогла би вивести його звідси, якби ліс того сам не схотів.

Жертовний камінь, великий та плаский, вкривали темні патьоки. Не менше десятка дужих чоловіків доклало сил, аби притягнути сюди цього громіздкого валуна. На камені не було написів чи символів, лише розляглися прикрашені травами зогнилі туші овець та курей, а між ними рясніло жито впереміш із медовими стільниками. Від м'яса відгонило важким смородом. Вервечки мурах тягнулися до каменя, методично збираючи до мурашника все їстівне. На малих робітників із зацікавленням поглядав уже знайомий вовчисько-провідник, який лежав ліворуч від олтаря. На появу характерників він підняв голову з лап і питально схилив її.

— Передай Володареві, що ми хочемо з ним зустрітися, — сказав Захар.

Вовк уважно подивився на нього, ніби запам'ятовуючи, та зник у хащі.

З книги «Про створінь з-за порогу» джура не пригадував нікого, хто б іменувався Володарем лісу. Можливо, тутешні так називали лісовика? Якщо так, то їх чекала непроста розмова.

Характерники стояли у тиші довго, не наважуючись ані присісти, ані заговорити, обмінюючись лише поглядами та жестами. Тепер вони грали у чужу гру, в якій не знали правил, тож трималися якомога обачніше.

Володар лісу явився тихо й безшелесно. Трави стелилися перед пазуристим поступом, гілля відскакувало, дерева розходилися з його дороги. Северин ніколи у житті не бачив такого грізного, химерного і водночас прекрасного створіння. Володар лісу був кремезний, вдвічі більший за людину, із лаписьками до землі, могутнім тулубом із різноманітного крученого гілля, що росло прямо із нього. На голові розмахнув рогами грандіозний лосячий череп, пожовклий і тріснутий, в лівому розі квітнули первоцвіти, а на правому лежало невеличке пташине гніздо. В очницях черепа яскраво палахкотіло примарне зелене сяйво.

Володар лісу зупинився за каменем, за кілька кроків від характерників, та вперся лапами об землю. Повів головою і завмер.

— Дякую, що відгукнувся на наш