Павло Дерев'яненко - Аркан вовків, Павло Дерев'яненко

Ярослава повільно сховала піштоля і важко осіла на табуреті. Поклала лоба на долоні. Северин видихнув: він житиме. У цій комірчині, у темряві, у мотузках — але житиме! Дихатиме, існуватиме... Яке щастя.

— Надіслала йому повідомлення, де можна нас знайти, — заговорила Яра хрипко. — Уявляла, як розітну тобі горлянку у нього на очах. Аби він споглядав. Аби відчув частину горя, з яким я живу понад рік... Побачити, як він упаде на коліна та благатиме. А я була би невблаганною... Але потім збагнула, що твій батько не здатен відчути навіть дещиці мого болю. Горе, що лежить на мені кам'яним хрестом, чуже йому. Ігор Чорнововк дивився би на смерть сина, як спостерігають обезголовлювання худоби. Чи не так, Северине?

Він хотів заперечити, сказати, що батько не такий, що вона не права. З-під кляпу вирвалося лише гуготіння.

— Ігор не має серця, — Яра не звернула на звуки уваги. — А я його маю... надірваного й пошматованого, але досі живого, як загнана мисливськими псами вовчиця.

Я дивлюся на тебе і моє понівечене серце стискається. Я бачу маленького похресника, бачу друга мого Максима... Бачу Святослава, обох моїх хоробрих вовчиків, які так сумували за батьком...

Її голос надірвався і забринів сльозами.

— Я намагалася вбити тебе, доки ти не отямився, Северине. Швидко, надійно, безболісно. Срібне гостре лезо, якого б ти навіть не відчув. Тримала над твоєю ніжною горлянкою, на якій навіть бороди ніколи не було, і моя рука не ворушилася. Не бажала ворушитися. Заніміла, не слухалася наказів. — Ярослава поклала лікті на коліна та обхопила обличчя. — Слабка, дурна жінка! Стільки душ занапастила... Та не можу пролити крові похресника. Думала, що ця розмова допоможе, що слова розігріють мене, розпалять, додадуть сил, але все одно не можу! Я дивлюся на тебе і бачу її. Мою Оленьку...

Надворі заіржали коні, Северин упізнав Шарканя. Яра зупинилася на півслові, підхопила табурет разом зі свічкою та вийшла, зачинивши бранця у темряві.

Він вижив! До затерплих кінцівок повернувся біль.

Отже, Ярослава дізналася, що Святослава вбито.

Вважає, що Максим також мертвий, бо звідки їй знати правду... Добре, що вона з обережності заткнула йому рота, а не влаштувала допит, бо він би все розповів. Якби Яра дізналася, що сталося з її молодшим сином, і що то зробив не Ігор, а саме він, Северин... Тоді б її рука не здригнулася.

Прохолодний весняний день. Яра і мама сміються так щасливо, що хочеться сміятися разом із ними. Вони дуже красиві, у святкових вишитих сорочках, волосся заквітчане першоцвітом. Святослав намагається вдавати із себе дорослого, крутиться біля стола з Ігорем і Романом, які п'ють пиво та про щось неспішно балакають. Ігор молодий, без бороди, посміхається до єдиного сина. Роман досі трохи лякає Северина — у нього бліда шкіра, біле волосся та білі брови, від чого здається, що їх зовсім немає. Очі червоні, наче у примари. Його сини, Святослав і Максим, успадкували біле волосся та червоні очі, але вигляд мали не такий химерний: чи то материні риси пом'якшували їхню зовнішність, чи то Северин просто звик, бо часто бачився з хлопцями. Він ганяє квача разом із Максимом і навіть не уявляє, як круто зміниться його життя незабаром. До Рокошу менше року.

Цей спомин був насмішкою, що не мала нічого спільного з життям. Ані з батьком, який ніколи не сміявся, ані з хрещеною матір'ю, яка прагнула його вбити.

Ярослава не викрадала інших характерників. Тут справа була виключно між Чорнововками та Вдовиченками. Ігор — головна ціль. Яра понад усе прагне його смерті, але радше батько викреслить її ім'я зі свого списку. Всі ці роки він тільки й робив, що полював на інших, та ніколи не програвав. А після того, як він розбереться з Ярою, Ігор недбало звільнить сина та мовчки окине поглядом, від якого Северин пожалкує, що його не вбили.

Він наважився поворушити кінцівками. Мотузки були міцними, вузли — надійними. Ярослава знала, як правильно зв'язувати. Северин не міг навіть підвестися, що вже казати про спроби звільнитися.

Вдовиченко повернулася із флягою, обережно закинула йому голову та повільно полила кляп водою. Висушене похміллям тіло вдячно всотувало воду.

— Нажлуктився ти міцно. І все через дівку, яка гарбуза видала, — Яра встала до стіни навпроти, притулилася спиною. — А мої сини не матимуть ані кохання, ані дітей. Я не побачу онуків. Рід скінчиться на мені. Остання... Ніколи не збагнеш самотності цього слова, поки не відчуєш його на власній шкурі.

Вона помовчала. Северин мріяв про ще одну порцію води.

— Я розповім історію, яку ти ніколи не чув. То родинна легенда. Думаю, її дозволено розповісти похреснику... Враховуючи обставини.

Дивно, Ярослава викрала його, хотіла вбити, тримає бранцем — чому ж він відчуває таку глибоку провину перед нею?

— Коли Хмель повстання збурив, до його лав долучилися батько разом із трьома синами — всі хоробрі вояки, які ніколи не тікали від небезпеки. Всі загинули, один за одним, за один кривавий рік. У жінки, яку після такого лиха прозвали Вдовиченко, лишилася єдина дочка, і нею матір дуже опікувалася, адже то була її остання рідна кровиночка. Проте дочка сидіти вдома не бажала: замотала щільно груди, вбралася в одяг братів, зрізала коси аж під шапку, обличчя брудом вимастила, взяла стару батьківську шаблю та й втекла з дому. Поїхала на Січ воювати, за батька й братів мститися. Дорогою горло застудила, аби голос хрипкий був, і зуміла обдурити запорожців — прийняли її до куреня за свого. Всі козаки думали, що то молодий чоловік. Так вона перевдягненою цілий рік воювала, та ніхто її не викрив, аж поки не приїхав Мамай джур собі обирати. Як почула це дівка, то прийшла до характерника і каже — брате, візьми у джури, жодного прокляття не боюся, а для захисту рідної землі то й поготів. Мамай питає — а чим своє завзяття доведеш? Тут вона й скинула шапку, ножем полотно на грудях різонула та й сказала дзвінким жіночим голосом «бо всіх чоловіків у родині моїй убили,