Павло Дерев'яненко - Аркан вовків, Павло Дерев'яненко

батько мав рацію, — подумав відчужено Северин. Він — нездара, який не заслужив своїх клямр. Справжній нездара. Це навіть не образливо. Правду завжди легко сприйняти, якщо готовий до неї.

Орден нічого не втратить, якщо молодшого Чорнововка заріжуть тут, у невідомій глушині, зрештою, він не зробив нічого, аби цьому перешкодити — лише всіляко посприяв.

Северин полежав, упиваючись власною безпорадністю, а затим напружив прес, зціпив зуби, переніс вагу на стінку та повернувся до пози, в якій прокинувся. Його вовтуження не лишилося непоміченим: пролунали легкі кроки, двері зарипіли на іржавих петлях. Вогник свічки різонув похмільні очі і юнак обережно покрутив головою, аби позбутися сліз.

Викрадач прилаштував табурета, якого приніс із собою, всівся, закинувши ногу на ногу. Ноги до коліна вкривали запилюжені чоботи.

— Пригадуєш мене?

Вогник вихоплював жіночу фігуру та світле волосся, скручене на потилиці у вузлик. Решта губилася у темряві, але то було непотрібно — її голос він упізнав.

Северин промугикав.

— Не марнуй зусиль, — промовила Ярослава Вдовиченко. — Кляп не приберу, бо прокусиш губу та перекинешся. Мотузки теж залишаться. Якщо закортить справити потребу, то справляй її під себе. Або спробуй дочекатися батька, який уже мчить сюди. Він обіцяв дістатися за добу.

Очі Северина звикли, і в непевному світлі він роздивився обличчя хрещеної матері. Навколо очей та рота звили павутиння зморшки, гострим мереживом прорізали чоло. Під очима набрякли темні кола. Северин запам'ятав її іншою: голосною, молодою, веселою. Тепер кутики її рота опустилися, як у людини, що ковтнула багато лиха і давно не знала усмішки.

Хто ще, як не ватажок переможеної Вільної Зграї, міг влаштувати викрадення молодих характерників?

— Говоритиму багато. Я довго ні з ким не розмовляла, — Ярослава захрипла і довго відкашлювалася, наче хвора. — Тож слухай уважно, похреснику. Можливо, це останні слова, які ти почуєш у своєму житті.

Від її буденного тону рот наповнився слиною. Северин ковтнув, намагаючись позбутися слини, але тої було забагато. Страх роздер спину від потилиці до поясниці, вкрив пахви холодною росою.

Ніколи смерть не стояла так близько.

— Побачила тебе у Соломії, — сказала смерть. Вона говорила повільно, наче забувши, як промовляти слова. — Я лежала біля її хатини тижнями, затим їхала до могили Ольги і чекала там. Знову поверталася до Старих Садів. І так по замкненому колу, наче привид, чигала, спостерігала, вистежувала твого батька восени, взимку, весною та влітку. Більше року.

Батька? Тобто... Вона полювала не на Северина?

— Інколи я стояла на межі, — вона провела рукою по піштолю за чересом. На чересі була лише срібна клямра — така темна, що не розгледіти лиття з вовком. — Як завмирають на скелях, зачаровані висотою, готові стрибнути. Зневірена, обезкровлена, безумна. Молилася всім богам, чиї імена знала. Інколи хотіла надіслати йому листа, чим би прирекла себе на неминучу смерть. Але я не мала права здатися так легко. Вони би не пробачили мені, ніколи не пробачили.

Смерть нахилилася вперед і Северин втиснувся в стіну.

— Я чекала не марно. Приїхав Ігорів син, — вона звела руку, піднесла до його обличчя, наче хотіла провести по щоці, але відсмикнула. — Ти став дуже схожим на нього, Северине, ти знаєш? Сама доля та справедливість надіслали тебе до моїх рук.

Її голос знову захрип, Яра голосно закашлялася та сплюнула харкотиння під ноги.

— Забагато мовчала, — просичала втомлено, ніби не спала багато ночей поспіль. — Востаннє я так довго говорила, коли розмовляла з моїми хлопчиками... Моїми сміливими та нерозумними синами. Вони думали, що можуть повернутися на рідну землю. Наївно вірили, що минуле залишилося позаду. Хотіли почати життя заново... Вони наважилися перегорнули сторінку.

Голос жінки обірвався, її плечі затрусилися. Северин затамував дихання.

— Але за ними прийшов твій батько, — прошипіла Яра з ненавистю. — Чому, чому я не зупинила їх? Чому не відмовила? Чому не переконала летіти за океан, аби почати нове життя там? Не хотіли, не слухали маминих слів, мої сміливі невгамовні хлопчики, втекли на батьківщину, а я дозволила їм втекти. Хотіла вірити, дурепа, що все минулося. Вони були такі необачні... Такі необережні та веселі. Прийшов твій батько, проклятий Чорнововк, та убив їх. Моїх синочків! Його похресників!

Останні речення вона прокричала, від чого голос зірвався знову. Яра важко дихала, долоні стискалися в кулаки. Северин забув про похмілля.

— Я простежила за тобою, похреснику. Коли я побачила тебе в корчмі, п'яного як чіп, то зрозуміла, що саме провидіння, бог чи хтозна ще промовляють до мене: ти не помилилася, жінко, це твій шанс, справжній шанс, твоя виплакана винагорода. Кров за кров!

Вона зіп'ялася на ноги, вихопила з-за пояса піштоль, ледь помітний у бідному сяйві, і Северин відчув, як прохолодне дуло торкається лоба. Рука смерті ледь тремтіла. Юнак заплющив очі.

Невже отак закінчиться життя?

Чомусь він завжди думав, що відрізняється від інших. Загибель мами, відчуженість батька, зустріч із мавкою... У власних очах це робило його особливим. Здавалося, що попереду чекає велика славетна доля, багато пригод та звершень, а вінцем стане героїчна загибель через багато-багато років. І ось він із похмілля, безславно полонений, через кілька тижнів після отримання золотої клямри лежить без чересу та чобіт у якомусь сараї... Де розпачлива месниця обірве його життя. Хіба так усе мало бути?

Під прохолодним дулом піштоля, що пахнув порохом, Северин усвідомив: він нічим не кращий за інших. Він такий, як і решта. Ніхто його не обирав, ніщо його не відмічало. Не існує ніякої долі, є тільки шляхи, що ми обираємо та долаємо, і кожен шлях попри всі сподівання та бажання може урватися найбільш неочікуваної миті. Навіть коли здається, що стоїш на самому початку, а у тобі живе стільки ідей, а попереду стільки невиконаних справ та речей, які прагнеш змінити... Смерті байдуже.

Чом усвідомлюєш такі речі лише на останній межі?

Осипалися секунди. Северин ковтав слину та трусився. Ніколи йому не було так страшно.

Пострілу не було. Чи встигне він почути його?

Від переляку скрутило живіт. Неперетравлене