Павло Дерев'яненко - Аркан вовків, Павло Дерев'яненко

жеребця та допоміг спустити Максима. За наказом старого трійко парубків обережно прийняли пораненого на руки та перенесли його до хатини Аскольда.

Захар спішився та міцно обійняв старця.

— Боги, самі боги, — старець рукою вказав на шістьох, — почули нас і послали воїв.

Люди селища, побачивши його рух, уклонилися ідолам до землі.

— Нам потрібна твоя допомога, Аскольде, — мовив Захар. — Поранений не виживе без лікування. Чи порятуєш його, як колись порятував мене?

— Аскольд розуміє. Чекайте тут, вої-вовки.

Старець, спираючись на костур, повернувся до хатини. Тутешні почали розходитися, але переважна більшість селян витріщалася на прибульців, вивчаючи обох із пожадливою цікавістю. Наблизитися ніхто не смів.

— Хай дивляться. Не звертай уваги, — сказав тихо Захар. — Скоро підуть.

— Де ми, вчителю?

— У потаємному селищі. Воно ховається тут сотні років і дізнався я про нього від свого учителя, Устима Козоріза, земля йому пухом. Коли я був джурою, мене сильно поранило неподалік звідси, а отямився я вже в хатині Аскольда. Він тоді був без ціпка і не такий сивий. Урятував мені життя та, як бачиш, досі пам'ятає моє ім'я. Вони тут рідко приймають гостей.

— То хто ж вони такі, вчителю?

— Люди, чиї предки тікали від хрещень на Русі. Вони знайшли сховок і відтоді плекають рідну віру сотнями років, не знаючи, що коїться за межами лісу. Це селище — весь їхній світ.

Северин не зміг стримати роззявленого рота.

— Таке взагалі можливо?

— Як бачиш.

— Неймовірно! Виходить, вони тут більше восьми сотень років... Ого! — у голові не вкладалося. — Як вони досі зберегли свою таємницю? Очманіти можна!

— Саме тому я попросив тебе заприсягтися мовчати.

— Я нікому не розповім, — Северин поклав руку на серце. — Але як про них досі не дізналися?

— Не знаю, Северине. Якимось одинакам відомо, а загалу... Можливо, щось могутнє їх охороняє. Захищає. У твоєму віці я мав купу таких само питань, але потім виріс і вирішив, що нехай воно просто живе тут, як жило до мене.

— Аскольд непогано розмовляє українською.

— Він волхв, тож мусить її знати. З іншими тутешніми навіть не намагайся розмовляти. Не варто, — характерник кивнув на дім Аскольда. — Бачив би ти його книжки! Всі на кирилиці. Такі раритети є, що зараз коштують сотні дукачів серед колекціонерів. Якби старий дізнався, що п'ятдесят років тому ми перейшли на латинку, то його би корчі взяли.

Северин посміхнувся.

— Скільки їх тут живе?

— Бозна... Я не розгулював, бо не був певен, що тутешні радітимуть чужинцю із розп'яттям на шиї, — Захар торкнувся свого хрестика. — Тож після мого одужання ми з учителем одразу поїхали.

З хатини повернувся Аскольд. У зморшках під безбарвними очима проглядала стурбованість.

— Важко буде! Сильно поранили. Опіки зсередини. Але Аскольд поставить його на ноги. Вої-вовки сильні.

— Дякую, цілителю, — вклонився Захар.

— Не дякуй. Ви гості. Коней заберуть помічники, а ви допоможете Аскольдові за його зцілення.

— Уважно слухаю.

— Володар лісу, — Аскольд указав костуром у бік хащі. — Не приймає наших дарів. Життя гірше! Мисливці повертаються ні з чим. Важкі гілки падають на лісорубів. Озеро болотиться. Хижаки їдять худобу. Раніше так не було. Володар лісу гнівиться на нас. Чому? Немає відповідей.

Хто, в біса, цей Володар лісу, — подумав Северин.

— І як ми можемо зарадити? — поцікавився Захар.

— Аскольд намагався говорити з Володарем лісу. Аскольд приходив і кликав, але Володар не чує. Аскольд приносив різні дари і благав, але Володар не відповідає. Аскольд молився богам, і боги надіслали воїв-вовків.

— Тобто ти хочеш, аби ми поговорили з цим Володарем лісу? — спитав Захар.

— Так. Чого він бажає? Чому прийшла немилість? Як нам жити? Ми не маємо куди йти, — в голосі волхва прозвучав розпач. — Допоможіть нам, вої-вовки!

Так вони зустріли лісовика.

***

Це похмілля було значно гіршим за попереднє.

Сокири гупали по скронях, кішки дерли засохлого рота, руки затерпли, а хребет ломило так, наче об нього зламали кілька палиць. Северин простогнав, але стогін застряг у горлянці. Він зусиллям розплющив очі та з'ясував, що спав навсидячки, притулившись спиною до стінки, рота справді заткнуто кляпом, а зап'ястки, рівно як і щиколотки, надійно скручено мотузинням.

Северин покрутив головою та одразу пожалкував, бо голова до таких рухів була не готова. Він мав на собі самі лише штани — решта речей, включно з чересом, зникли. Юнак обережно спробував підвестися і негайно повалився на бік, забивши плече. Благенька підлога, вкрита старим пацючим послідом, заскреготіла.

Не мариться! Його зв'язано у темній запилюженій кімнатці, де пахне сирим деревом і пацюками. Одлітався, голубе, подумав Северин із якимось відстороненим спокоєм. їхав шукати Савку, а попався сам. Так мені і треба... Думав про дівчину, якій був непотрібен; зневажив попередженнями старшого досвідченого брата; вважав себе особливим, вищим за всі небезпеки — така розплата за дурість.

Він спробував згадати: перед проваллям у спогадах пливли Василь, корчма, шинквас та варенуха... Як його викрали? Він не пам'ятав.

Певно, це було нескладно. Не можна так напиватися! Якщо відтепер йому взагалі колись випаде можливість напитися.

Чи живий Василь? Чи не заподіяли йому шкоди? Чи, може, кобзар працював на викрадача? Що, зрештою, Северин знав про нього? Вони тільки раз бачилися у Києві та й поготів. Кобзар здавався добрим хлопцем, але так беззастережно довіряти йому? Він повівся необачно.

Думки перескочили на братів. Де нині ватага? Що сказав брат Кремінь, коли побачив його втечу? Що подумав брат Еней, коли він не повернувся? Чи рушили вони на нові пошуки, чи продовжили головне завдання?

А Чорнововк сидить тут, чортзна-де, у темному полоні.

Настав час визнати, що