Павло Дерев'яненко - Аркан вовків, Павло Дерев'яненко

— Зранку? Залюбки, — кобзар гукнув, аби до замовлення додали оковитої. — Що трапилося? Ти наче привида побачив.

— Ох, Василю...

Після пари чарок Северин вирішив розповісти свою історію. Мабуть, провидіння послало йому кобзаря, адже бути щирим найлегше з незнайомцями.

Під історію нещасливого кохання горілка пішла як у суху землю. Кобзар і характерник впоралися з першим штофом та після недовгих роздумів замовили другий.

Василь суттєво відставав, а Северину подобалося напиватися, хоча недавно він собі клявся, що ніколи в житті так не чинитиме. Просто тоді Северин не знав, що словосполучення «розбите серце» звучить зовсім не так боляче, як відчувається насправді.

— Намалював собі щасливих картин майбутнього! Вона до мене у снах постійно приходила. Я думав, що воно не просто так, може, вона натякає на щось, чи навіть наворожила... І що? Бовдур, — Северин ударив кулаком по столі, чарки підстрибнули. — Насправді я для неї як ця горілка. Замовив, напився, забув. Я просто був прутнем, найбільш приємним з усіх навколишніх прутнів!

Останню фразу він проревів так голосно, що на нього озирнулися, проте Северину до того було байдуже. Василь сумно покивав, а Чорнововк узяв кислу капусту і почав її жувати, майже не відчуваючи смаку. Він забув, що збирався якомога швидше повертатися до ватаги.

— Трагедія, — кивнув Василь. — Ох, жінки! Ані біса у них не розумію, хоча всі чомусь думають, ніби кобзарі знаються на дівочій душі.

— То не просто дівчина, друже мій, а відьма, справжня відьма, у неї навіть очі відьомські: ліве зелене, а праве каре... Бачать Потойбіччя. Зачарувала, пограла і розбила мене, як порожню пляшку...

— Северине, про це цілу думу можна написати, — мрійливо мовив Василь. — Слухай, це буде неймовірно! Нещаслива любов молодого характерника і молодої відьми... Такий потужний сюжет! Якщо ти не проти... Я можу написати! Справді!

— Пиши, чорт забирай, хоч трагедію в трьох актах, мені байдуже, — Северин знову випив. — На-Сраці-Чиряк надає мені по сраці... Але також байдуже.

Він знову пив, тужив, поривався повернутися до Ліни та висловити їй все, що про неї думав, гідними Гната словами. Василь заспокоював його і характерник ледь не плакав, примовляючи, що кобзар його єдиний справжній друг, якому нічого не потрібно, який розуміє та не засуджує, лише підтримує у важку хвилину, а чого ще потрібно від справжніх друзів, бодай ти їх знаєш тільки другий день...

Земля гойдалася під ногами, корчма розчинилася посеред свіжого повітря, хтось допоміг забратися на сідло, примостив важку голову на шию коня. Шаркань невдоволено заіржав від горілчаного подиху.

А потім Северин провалився в забуття.

***

Вони стояли перед двома велетенськими буками посеред хащі лісу. Вовк зник, але Шаркань і Руда занепокоєно переступали з ноги на ногу. Максим, притримуваний характерником, хрипко дихав. У кутику його рота запеклася кров.

— Те, що ти побачиш — велика таємниця, — промовив Захар, дивлячись йому прямо в очі. — Присягнися відкрити її тільки під час великої скрути, за потреби, яка дійсно вимагатиме того, і тільки тій людині, якій ти справді довіряєш.

— Присягаюся, — сказав Северин.

— Моє ім'я Захар, — звернувся учитель до дерев.

— Я клявся Аскольду зберігати таємницю. Маємо пораненого. Пустіть нас.

Северин кліпнув очима, забувши про нещодавнє рішення ні з чого не дивуватися. Учитель розмовляє з деревами... Чи з тими, хто між ними прихований? Чи... Що за чортівня?

Хаща між буками зникла, наче чарівний пензель намалював замість темних дерев широку світлу стежку. Омана зору? Чародійській міраж?

— Поїхали, — наказав Захар.

Повітря між буками-охоронцями тремтіло, і Северин відчув на щоці дотик, схожий на гаряче павутиння, коли вони проминули незримий кордон. Вершники із хащі виїхали на величезний луг, що розкинувся у самому серці лісу: земля без дерев сягала на кілька миль навколо. Юнак зачудовано дивився, як стежка перетворюється на дорогу до селища, що майоріло попереду, а повз нього блищить озеро.

Джура обернувся — за ними знову стояв ліс.

— Це обитель Ковену? — спитав Северин.

— Відьми до цього не мають стосунку.

Вони проминули голі поля та порожні пасовиська, у повітрі запахло димом і худобою, вічними ароматами людської домівки. Характерники наблизилися до селища, куди дорога пірнула між хатин і перетворилася на вулицю. У землю обабіч вросли низькі зрублені хати з поцвілим мохом на гонтах, їхні малесенькі вікна вкривали каламутні плівки, схожі на міхури. Чудернацькі димарі вигиналися так химерно, що дим підіймався не стовпом, а розлітався тонкими цівками. Северин із подивом розглядав місцевих людей у дивному одязі, що при їхній появі зупинялися, кидали свої повсякденні справи та вибалушували очі на вершників. Все було дуже знайомим і водночас таким... древнім? На ногах селян Северин упізнав личаки, які помічав лише на гравюрах у книгах Соломії з історії. Чому вони досі їх виробляють? Хто ці диваки?

Селяни тривожно перегукувалися незрозумілою мовою, яка нагадувала суміш застарілих польських, литовських і українських слів. Діти ховалися під спідниці жінок, які вороже насупили брови, бородаті (жодного виголеного!) чоловіки взялися за сокири. Усі селяни мали настільки схожі зовнішні риси — низькі лоби, тонкі губи, блакитні очі, русяве волосся — наче доводилися один одному родичами.

— Триматися напоготові?

— Заспокойся, козаче.

Селище виявилося невеликим: коротенька вулиця вивела до кола майдану, в серці якого бовваніли різьблені з дерева скульптури — шість великих темних ідолів. Певно, головна площа, подумав Северин. Зрубів тут не було, лише довгий присадкуватий будинок, звідки на гомін, спираючись на костура, вийшов старець із довгою сивою бородою.

— Вітаю, Аскольде, — промовив голосно Захар.

Старець кілька секунд вивчав його з-під сивих брів, а затим посміхнувся:

— Вої-вовки! Просимо! Багато зим ти не був, Захаре.

Він говорив із дивним акцентом та натугою — приблизно як Северин розмовляв татарською. Натовп сторожко прислуховувався до їхньої розмови, але від доброзичливого тону стариганя чоловіки сокири опустили.

— Северине, допоможи.

Джура зістрибнув з