Брендон Сандерсон - Шлях королів. Хроніки Буресвітла

на твою голову! Підвішу, якщо й не крав! Не думай, що зможеш утекти: вартові стоять навіть у таку погоду. Ти…

— Я йду до Безодні Честі, — тихо відповів Каладін. Через бурю його голос був заледве чутний.

Ґаз стулив пельку. Безодня Честі. Він опустив свою металеву корзинку й нічого більше не сказав. Людям, які йшли тією дорогою, віддавали щось на кшталт останньої шани.

Каладін продовжив свій шлях внутрішнім двором.

— Гей, вельможне сім’я, — гукнув Ґаз.

Каладін обернувся.

— Залиш сандалії та жилет, — сказав сержант. — Не хочу потім посилати когось униз, щоб забрав їх.

Каладін через голову стягнув шкіряний жилет і жбурнув на землю, здійнявши хмару бризок. Тоді в калюжі опинилися сандалії. На ньому залишилися тільки брудна сорочка та коричневі штани з цупкої тканини — одне й друге зняте з покійника.

Каладін ішов крізь бурю до східної околиці складу. Із заходу долинали низькі перекоти грому. Стежка, що спускалася на Розколоті рівнини, була йому тепер добре знайома. Разом із мостовою обслугою він пробігав у цьому напрямку дюжину разів. Битви траплялися не щодня — може, разів зо три на тиждень, — і не всі команди брали участь у кожній вилазці. Але багато штурмів були настільки спустошливими, настільки жахливими, що мостонавідники залишалися в ступорі й решту днів, майже не реагуючи на зовнішні подразники.

У багатьох з них починалися проблеми з ухваленням рішень. Те саме траплялось із солдатами, які переживали шок на полі бою. Каладін на собі відчув наслідки цього. Навіть рішення прийти до прірви далося йому нелегко.

Але кровоточиві очі того безіменного хлопчини не давали йому спокою. Він не стане змушувати себе пройти через щось подібне знову. Не може.

Каладін дістався до підніжжя схилу. Підхоплені вітром потоки дощу шмагали його по обличчю, немов намагаючись загнати назад до табору. Проте він уперто йшов уперед, простуючи до найближчої прірви — Безодні Честі, як називали її мостонавідники, оскільки саме в цьому місці вони могли ухвалити для себе те єдине рішення, яке ще залежало від них. «Почесне» рішення. Смерть.

Не схоже було, щоби тутешні розколини мали природне походження. Конкретно ця спочатку була вузенькою, але, тягнучись далі на схід, ширшала — і глибшала — у неймовірному темпі. Усього за десять футів від початку вона була вже такою широкою, що перестрибнути її ставало важко. Прикріплені до виступів у скелі, тут висіли шість мотузяних драбин із дерев’яними щаблями, по яких мостонавідники зазвичай спускалися вниз, щоби роздягти трупи тих, хто падав у такі прірви під час вилазок.

Каладін окинув поглядом рівнини, проте через темряву й дощ він мало що побачив. Ні, це місце явно виглядало неприродно. Земля тут була розламана. І тепер ламала людей, що на неї прийшли. Каладін проминув драбини й пройшов трохи далі вздовж краю провалля. Тоді сів, звісивши туди ноги, і задивився вниз. Довкола так само падав дощ, і його краплі пірнали в темну глибину.

Обабіч нього найметкіші з крєм’ячків уже повилазили зі своїх нірок і копошилися довкола, об’їдаючи рослини, що всотували вологу. Лірін колись пояснював, що великобуряні дощі багаті на поживні речовини. Буревартівники з Холінара та Веденара довели, що рослини, які поливалися дощовою водою, випереджали в рості тих, що зрошувалися з річки чи озера. І чому вчені так носяться з відкриттями, що давно відомі нескінченним поколінням селян?

Каладін спостерігав, як краплинки води летіли до забуття на дні розколини. Маленькі стрибуни-самогубці. Тисячі за тисячами. Мільйони за мільйонами. Хтозна, що чекає на них там, у темряві? Її не видно, її не осягнути, доки не долучишся до них. Не зістрибнеш у порожнечу, щоби вітер поніс тебе вниз…

— Ти мав рацію, батьку, — прошепотів Каладін, — неможливо зупинити бурю, передмухавши її. Не можна рятувати одних, убиваючи інших. Нам усім треба стати лікарями. Усім до останньої людини…

Він немовби марив. Але дивним чином його свідомість була ясніша, ніж будь-коли за всі останні тижні. Напевно, так впливала ясність перспективи. Багато хто проводив усе життя, силкуючись зазирнути в майбутнє. Що ж, у його майбутньому нічого більше не було. Тож він оглядався назад, думаючи про батька, про Тіена, про рішення.

Колись його життя здавалося простим. Це було ще до того, як він втратив брата, до того, як його зрадили у війську Амарама. Чи повернувся б Каладін назад у ті наївні дні, якби лишень міг? Чи волів би краще вдавати, що все довкола — просто?

Ні. До свого падіння він ішов не так легко, як ці крапельки. Його тіло вкривалося шрамами. Він бився об стіни, кривавлячи обличчя й руки. Сам того не бажаючи, убивав невинних людей. Ходив поруч із тими, чиї серця чорні, мовби вуглини, і захоплювався ними. Він брався й видирався, спотикався й падав.

І ось де опинився. Сягнув кінця всього цього. Розуміючи незмірно більше, та чомусь не почуваючись мудрішим. Каладін звівся на ноги на краю тієї прірви і відчув, як батькове розчарування нависає над ним, немов грозяні хмари над головою.

Він заніс одну ногу над порожнечею.

— Каладіне!

Цей м’який, але пронизливий голос змусив його завмерти. Тріпочучи вверх-униз у повітрі, крізь дощ, який усе слабшав, до нього наближалася напівпрозора постать. Вона стрімко рвалася вперед, тоді йшла на приземлення, потім знову піднімалася вище, немовби несла щось важке. Каладін опустив ногу назад і простягнув руку. Сил безцеремонно всілася на неї — цього разу в образі небесної мурени, яка стискала в пащі щось темне.

Спрен набула знайомої подоби молодої дівчини. Її поділ майорів на вітрі, звиваючись навколо ніг. У руках вона тримала вузький густозелений листок-трійчатку. Чорнотруйник.

— Що це? — запитав Каладін.

Вона виглядала втомленою.

— А ці штуки важкі! — відказала вона, піднімаючи листок. — Я принесла його для тебе.

Каладін узяв листок двома пальцями. Чорнотруйник. Трутизна.

— Навіщо ти принесла це мені? — різко запитав він.

— Я гадала… — промовила Сил, сахаючись. — Ну, ти тоді так беріг ті інші листочки. А потім загубив їх, коли намагався допомогти тому чоловікові з невільничого каравану. Тож я подумала, що ти дуже зрадієш, якщо я принесу тобі інший.

Каладін ледь не засміявся. Вона й гадки не мала, що зробила, принісши йому листок однієї з найбільш смертоносних отруйних рослин в усьому Рошарі, бо хотіла, щоби він зрадів. Це було сміховинно. І мило.

— Усе пішло шкереберть після того, як ти загубив ті листки, — тихо