Брендон Сандерсон - Шлях королів. Хроніки Буресвітла

— Я зазнав поразки.

Спрен опустилася на коліна й зіщулилася на його долоні. Імлиста спідниця обвила її ніжки. Краплі дощу проходили крізь її тіло, і воно ледь-ледь брижилося.

— То він тобі не подобається? А я так далеко літала… Заледве не загубила себе. Але я повернулася. Я повернулася, Каладіне.

— Чому? — благально запитав він. — Чому тобі не байдуже?

— Тому що, — мовила вона, схиливши голову набік. — Знаєш, а я слідкувала за тобою. Ще в тій армії. Ти завжди знаходив молодих, недосвідчених новобранців і захищав їх, хоч і сам наражався на небезпеку. Я пам’ятаю. Дуже туманно, та все ж.

— Я підвів їх. І тепер вони мертві.

— Без тебе вони загинули б іще швидше. Ти зробив так, що в армії у них з’явилася родина. Я пам’ятаю їхню вдячність. Вона мене передовсім і привабила. Ти допоміг їм.

— Ні, — відказав він, стискаючи в пальцях чорнотруйник. — Усе, чого я торкаюся, чахне й помирає.

Каладін балансував на краю провалля. Удалині пролунав перекіт грому.

— Усі ці люди в мостонавідній команді, — прошепотіла Сил. — Ти міг би допомогти їм.

— Занадто пізно, — він заплющив очі, згадавши хлопчину, який загинув удень. — Занадто пізно. Я не зміг. Вони мертві. Усі вони помруть, і виходу немає.

— То чому б не зробити ще одну спробу? — її голос був тихий, але чомусь перекривав шум бурі. — Адже гірше не стане.

Мостонавідник мовчав.

— Цього разу ти не можеш програти, Каладіне. Ти ж сам так сказав. Усі вони й так загинуть.

Він згадав Тіена і його мертві очі, що дивилися в небо.

— Зазвичай я не розумію, що ти маєш на увазі, коли говориш, — сказала вона, — у мене думки плутаються. Та якщо ти хвилюєшся, щоби не заподіяти людям шкоди, тобі, гадаю, не варто боятися допомагати мостонавідникам. Хіба їх можна ще більше занапастити?

— Я…

— Ще одну спробу, Каладіне, — прошепотіла Сил. — Будь ласка.

Ще одна спроба…

Скупчені в казармі люди, які й ковдру навряд чи можуть назвати своєю. Налякані бурею. Налякані один одним. Налякані тим, що готує наступний день.

Ще одна спроба…

Він згадав, як оплакував смерть незнайомого хлопчини. Парубійка, якому навіть не спробував допомогти.

Ще одна спроба…

Каладін розплющив очі. Він замерз і змок, але відчував, як усередині нього спалахнув крихітний теплий вогник рішучості. Каладін стиснув руку, розчавлюючи в кулаці лист чорнотруйника, а тоді викинув його в прірву. Й опустив іншу руку, на якій сиділа Сил.

Та схвильовано спурхнула в повітря.

— Каладіне?

Він попрямував геть від провалля, ляскаючи босими ногами по калюжах і необачно наступаючи на гудиння скелебруньок. Схил, яким він недавно спустився, був укритий пласкими, сланцеподібними рослинами, які, наче книжки, порозгорталися назустріч дощу. Їхні «палітурки» з’єднувало мереживно-гофроване червоне й зелене листя. Життєкузьки — малесенькі зелені цятки мерехтливого світла, яскравіші за Сил, але крихітні, мовби спори — танцювали між рослинами, ухиляючись від дощових крапель.

Каладін крокував уверх, а вода стікала мимо нього невеличкими струмочками. Добувшись на вершину, він повернувся до мостового двору. Там усе ще нікого не було, окрім Ґаза, котрий прив’язував на місце розірваний брезент.

Каладін пройшов половину відстані, що розділяла їх, допоки Ґаз помітив його. Жилавий сержант нахмурився:

— Що, ваше благороддя, сили в пупі нема довести справу до кінця? Але якщо ти гадаєш, що я віддам…

Раптом слова змінились муканням, неначе його рот заткнули кляпом: це Каладін ринувся вперед і схопив Ґаза за горло. Сержант здивовано підняв руку, але нападник відбив її та підсік його, зваливши з ніг на кам’янистий ґрунт, від чого в повітря здійнялася хмара бризок. Очі Ґаза широко розкрилися від страху та болю, а сила Каладінового хвату на горлі не давала йому дихати.

— Світ щойно змінився, Ґазе, — сказав Каладін, нахиляючись ближче. — Я знайшов свою смерть на дні того провалля. І тепер тобі доведеться мати справу з моїм мстивим духом.

Корчачись, Ґаз несамовито озирався довкола в пошуках підмоги, якої не було. Каладін завиграшки втримував його на землі. Служба мостонавідника вирізнялася однією особливістю: якщо ти досить довго залишався в живих, то м’язи твої неодмінно міцніли.

Каладін трохи послабив тиск на Ґазову шию, даючи тому вхопити повітря, а відтак нагнувся ще ближче:

— Ми все почнемо спочатку, ти і я. Із чистого аркуша. І я хочу, щоби ти одразу ж дещо затямив. Я уже мертвий. Ти не можеш завдати мені болю. Ясно?

Ґаз повільно кивнув, і Каладін дав йому зробити ще один ковток холодного й вологого повітря.

— Міст № 4 — мій, — вів далі Каладін. — Ти можеш ставити перед нами завдання, але командуватиму я. Сьогодні якраз загинув мій попередник, тож тобі все одно треба шукати когось на його місце. Уторопав?

Ґаз знову кивнув.

— Ти швидко вчишся, — мовив Каладін, даючи сержантові змогу безперешкодно дихати. Він зробив крок назад, і Ґаз несміливо зіп’явся на ноги. У його очах проглядала прихована ненависть. Здавалося, він був чимось стурбований — чимось серйознішим за Каладінові погрози.

— Я хочу припинити виплату свого рабського боргу, — продовжив Каладін. — Скільки заробляють мостонавідники?

— Дві світломарки на день, — відказав Ґаз, спідлоба зиркаючи на нього й потираючи шию.

Отже, платня раба має складати половину цієї суми. Одну діамантову марку. Жалюгідні гроші, та Каладін потребуватиме і їх. Йому також необхідно буде тримати Ґаза на гачку.

— Я отримуватиму свою платню на руки, — мовив Каладін, — але кожна п’ята марка діставатиметься тобі.

Ґаз здригнувся й кинув на нього швидкий погляд при тьмяному світлі затягнутого хмарами неба.

— За твої труди, — додав Каладін.

— Які труди?

— Праведні: адже ти — поглинь тебе Геєна — не плутатимешся в мене під ногами.

Ґаз знову кивнув, і Каладін пішов геть. Йому до болю шкода було витрачати гроші на хабар, але сержант потребував невпинного й послідовного нагадування, чому Каладін повинен залишатися в живих. Одна марка що п’ять днів не надто підходила для такої справи, але для людини, готової ризикнути та вийти надвір у розпал великобурі, лиш би вбезпечити свої сфери, її могло виявитись достатньо.

Каладін попрямував назад до тісної казарми Четвертого мосту й відчинив масивні дерев’яні двері. Усередині скупчилися люди — точнісінько такі, як він їх і