Брендон Сандерсон - Шлях королів. Хроніки Буресвітла

— Так, — помовчавши, відповів його батько. — Король Ґавілар завжди знаходить для нас супротивника. Тут ти маєш рацію.

— Тож нам потрібні солдати, як я й казав.

— Але лікарі потрібніші, — промовив Лірін і, гучно зітхнувши, обернувся від шафки до Кела. — Синку, ти ледь не плачеш щоразу, як до нас доправляють пацієнта, і скрегочеш зубами від хвилювання навіть під час простих процедур. Звідки ти взяв, що зможеш заподіяти комусь біль?

— Я переборю себе.

— Це чиста дурість. Хто втовкмачив тобі в голову ці думки? З якої такої причини тобі закортіло вчитися, як гамселити інших дрючком?

— Заради честі, батьку, — відповів Кел. — Їй-Всемогутній, хто ж складає легенди про лікарів?!

— Діти тих чоловіків і жінок, чиї життя ми рятуємо, — рівним тоном проказав Лірін, дивлячись Келові в очі. — Ось хто розповість про нас. І не легенди, а правдиві оповідки.

Кел почервонів і зіщулився, а тоді знову взявся скребти підлогу.

— На цьому світі є два типи людей, сину, — суворо мовив батько. — Ті, що рятують життя. І ті, що їх забирають.

— А як щодо тих, хто захищає й обороняє? Хто рятує життя, забираючи їх?

Його батько фиркнув:

— Це все одно, що пробувати зупинити бурю, передмухавши її. Сміховинно. Не можна захистити, вбиваючи.

Кел мовчки скріб підлогу.

Зрештою батько зітхнув, підійшов до нього й, опустившись на коліна, став допомагати.

— Перерахуй властивості зимника лікарського.

— Гіркий смак, — миттю випалив Кел. — Через це його безпечніше зберігати, оскільки зменшується ризик помилково вжити в їжу. Висушену рослину треба розтовкти на порох, змішати з олією й давати з розрахунку одна ложка на десять цегломас ваги пацієнта, якому даєш знеболювальне. Спричиняє глибокий сон упродовж близько п’яти годин.

— А як розпізнати хворого на скрипалеву віспу?

— Нервове збудження, — відказав Кел, — спрага, проблеми зі сном і набряки під пахвами.

— Сину, у тебе така світла голова, — тихо мовив Лірін. — Мені знадобилися роки, щоби вивчити те, що ти засвоїв за лічені місяці. Я відкладаю гроші. Коли тобі виповниться шістнадцять, хочу відправити тебе в Харбрант — учитися в справжніх медиків.

Кел відчув приплив збудження. Харбрант? Та це ж у зовсім іншому королівстві! Його батько побував там як кур’єр, проте медичної освіти не здобував. Вчився у старого Вата з Шорсбруна — найближчого населеного пункту, що за бажанням міг вважатися містечком.

— Ти отримав свій дар від самих Вісників, — сказав Лірін, кладучи руку Келові на плече. — І можеш стати в десять разів кращим хірургом, аніж я. Не плекай тих самих дріб’язкових мрій, що й інші. Наші діди-прадіди важкою працею та великими грішми пробивалися до другого нану, щоби ми з тобою були повноправними громадянами й мали привілей подорожувати. Не марнуй цього на вбивства.

Кел завагався, проте незабаром відчув, що згідливо киває.

11

Краплинки

«Троє з шістнадцяти правили, але тепер володарює Розбитий», — записано в чачанан 1173 року зі слів кишенькового злодюжки, хворого на змарноти, за 84 секунди до того, як він помер.

Зрештою великобуря вщухла. Впали сутінки того дня, коли загинув хлопчина і коли його полишила Сил. Каладін натягнув сандалії — ті самі, які зняв із чоловіка з загрубілим обличчям у перший день — і підвівся. Пройшов через напхом напхану казарму.

Ліжок не було: мостонавідника належало забезпечити лише тоненькою ковдрою. Кожен сам вирішував, як скористатися нею, — щоби стало м’якше чи тепліше. Хочеш — відлежуй боки, а не хочеш — мерзни. Оце й увесь вибір. Хоча дехто знаходив своїй ковдрі ще й третє застосування. Нею обмотували голову, наглухо ізолюючи очі, вуха та носи. Грали в піжмурки зі світом.

Проте світ усе одно їх знаходив. У цій грі рівні йому не було.

Надворі лило мов із відра, і все ще дув сильний вітер. На західному обрії спалахували блискавки: туди змістився епіцентр бурі. До «позбувайла» залишалося ще з годину, проте той, хто хотів, уже міг спробувати полишити укриття.

Тобто хотіти вийти назовні у великобурю не бажав ніхто. Проте надійшла та найперша мить, коли зробити це стало безпечно. Блискавка більше не била, а вітер не валив із ніг.

Згорбившись від вітру, Каладін пройшов темним складом деревини. Кругом валялися гілляки, наче кості у лігві білошипника, а шорсткі стіни казарми були обклеєні шаром розмоклого листя. Він брьохав по калюжах. Це так студило йому ноги, що він більше не відчував їх. От і добре — адже вони все ще боліли після денної вилазки.

Хвилі крижаного дощу вирували довкола нього: струмені води стікали з волосся, збігали по обличчю й ховалися в кошлатій бороді. Він ненавидів її — особливо те, як чухмарилося від неї в куточках рота. Бороди — мов ті цуценята сокирогончих. Хлопчики мріяли про той день, коли й собі таке заведуть, навіть не підозрюючи, як сильно воно може дратувати.

— Гуляти зволимо, ваше благороддя? — пролунав голос.

Каладін підняв голову й побачив Ґаза, який зібгався в проході між двома казармами неподалік. І що він шукав під дощем?

А-а, он воно що. До підвітряної стіни однієї з казарм був причеплений невеликий металевий козуб, і звідти лилося м’яке, яскраве світло. Не інакше, як Ґаз залишав там свої сфери, щоб ті підзарядилися під час великобурі, а тепер загодя вийшов забрати їх.

Він ризикував. Навіть прив’язаний у захищеному місці, кошик цілком міг зірвати вітер. Дехто вірив, що тіні Загублених Променистих бродять у бурю, крадучи сфери. Може, це була й правда. Та за часів служби в армії Каладін не раз стикався з тим, як люди отримували поранення, у розпал бурі шастаючи околицями в пошуках сфер. Тож не випадало сумніватися, що марновірство зародилося не без допомоги крадіїв із плоті та крові.

Існували й безпечніші способи зарядити сфери. Міняйли брали тьмяні сфери в обмін на заряджені. Або можна було заплатити їм і зарядити свої власні в одному з їхніх потаємних кубел, що надійно охоронялися.

— Що ти тут робиш? — вимогливо допитувався Ґаз. Цей одноокий недомірок притис свій козуб до грудей. — Якщо ти вкрав чужі сфери, я тебе за ноги підвішу.

Каладін відвернувся від нього.

— Буря