Робін Хобб - Учень убивці

із замку, який також допомагає конюхові. Я не міг видати їй того, що дістав з перших рук, мовчав і про те, що на власні очі бачив «перекованих».

— Я чув розмови вартових у стайні та ввечері на кухні. Ці солдати розбираються в людях. Вони казали, що у «перекованих» немає друзів та рідних. Вони взагалі ні до кого не прив’язуються. Втім, гадаю, якщо вони будуть грабувати подорожанина, то інші теж приєднаються. А це майже те ж саме, що й ватага розбійників.

— Можливо. — Здавалося, мої слова заспокоїли Моллі. — О, давай поліземо туди й поїмо.

«Туди» означало лізти на виступ скелі над молом. Але я кивнув на знак згоди, й за кілька хвилин ми вже дерлися на гору разом з корзинкою. Тут було важче, аніж під час наших попередніх вилазок. Я спіймав себе на думці, що спостерігаю, як Моллі вправляється зі своїм платтям, і за влучної нагоди притримував її за руку, щоб вона не впала, допомагав в особливо крутих місцях, поки вона тримала корзинку. Я раптом усвідомив, що Моллі навмисне запропонувала мені полізти сюди, щоб у мене була така нагода. Нарешті ми вилізли нагору і всілися, поставивши корзинку між нами. Ми милувалися морем, а я насолоджувався тим, що обоє знаємо про наші почуття. Це нагадало мені жонглерів, які на фестивалі Весни перекидалися палицями все швидше і швидше. Мовчання затягнулося. Хтось мусив заговорити першим. Я глянув на неї, але вона дивилася кудись вбік. Вона заглянула в корзинку і сказала:

— О, вино з кульбаб? Я думала, ще рано для нього: адже його робили у другій половині зими.

— Воно торішнє. В нього була ціла зима, щоб дозріти, — сказав я і взяв його, щоб відкоркувати за допомогою ножа. Вона спостерігала, як я мучився над ним, затим забрала його в мене й відкрила своїм вузьким ножиком, проткнула пробку й хитромудро викрутила. Я аж позаздрив.

Вона помітила мій погляд і знизала плечима.

— Скільки себе пам’ятаю, постійно відкорковувала пляшки для батька, бо він був занадто п’яний, щоб зробити це. Тепер йому бракує сил, навіть коли тверезий.

Її голос був сповнений жалю та болю.

— Ох, — я намагався змінити тему на приємнішу, — дивись — «Діва дощу».

Я вказав на корабель з лискучими вітрилами, який заходив у затоку на веслах.

— Я завжди вважав його найгарнішим кораблем у гавані.

— Вони повертаються з патрулювання. Торговці тканинами збирали на це кошти. Майже кожен зробив якусь пожертву. Навіть я, хоча все, що могла пожертвувати, — це свічки для ліхтарів. Тепер на кораблі є солдати, вони супроводжують судна на шляху між затокою та Гайдаунсом. Там їх зустрічає «Зелена гілка» і далі супроводжує аж до берега.

— Не чув про це. — Я сам здивувався, що в замку про це не говорили. Мені стало ніяково від того, що навіть у Баккіпі вживають заходів, не порадившись із королем. Я так і сказав.

— Ну, людям доводиться робити, що в їхніх силах, поки король Шрюд чмокає язиком і дивиться на всіх сердитим поглядом. Легко закликати нас бути сильними, сидячи у своєму безпечному замку. А що, як «перекують» його сина, брата чи маленьку доньку?

Мені було соромно, що я не можу нічого сказати на захист свого короля. Я знічено промимрив:

— Ну, в Баккіпі ви в такій же безпеці, як і король у замку.

Моллі впритул подивилася на мене.

— Мій кузен був підмайстром у Форджі. — Вона помовчала, а потім промовила: — Ти, напевно, подумаєш, що я дуже черства, бо ми зраділи, дізнавшись, що його просто вбили? Ми не були в цьому впевнені кілька тижнів. Але нарешті нам про це повідомила людина, яка бачила його мертвим. Ми з батьком зітхнули з полегшенням. Ми могли горювати за ним, знаючи, що його більше немає і ми будемо сумувати за ним. Нам не треба було більше думати, що він досі живий і поводить себе як тварина, викликаючи жаль і сором.

Я трішки помовчав, а потім сказав:

— Вибач.

Це прозвучало по-дурному, і я торкнувся її руки. На мить мені здалося, що її нема поряд, наче її біль забрав у неї всі почуття, як у «перекованої». Але потім вона зітхнула, і я відчув її біля себе.

— Знаєш, напевне, король сам не знає, що робити, — відважився сказати я. — Мабуть, він, як і ми, у пошуках рішення.

— Він король! — заперечила Моллі. — Недарма ж його називають Шрюд Проникливий. Подейкують, що він нічого не робить, бо не хоче трусити гаманцем. Чому він повинен платити зі своєї кишені, якщо бідні купці самі можуть найняти військо? Гаразд, досить вже… — Вона підняла руку, коли побачила, що я хочу щось сказати. — Ми прийшли в це спокійне і прохолодне місце не для того, щоб говорити про політику та страхи. Розкажи краще, як у тебе справи? Смугаста сучка вже привела цуценят?

Ми почали говорити про цуценят Пістрявки і про те, що кобила знюхалася не з тим. Моллі розповіла мені, як вона збирала зелені шишки для ароматичних свічок і ожину, а потім зазначила, що наступного тижня буде дуже зайнята, бо варитиме варення з ожини на зиму. А ще ж потрібно займатися справами у крамниці й виготовляти свічки.

Ми розмовляли, їли, пили й милувалися заходом сонця. Мені подобався цей потяг між нами. В цьому було щось привабливе і дивне. Я сприймав це як продовження мого нового дивного почуття, тому мені було приємно, що Моллі теж відчуває це. Але я боявся, що можу видати себе, якщо вона мене запитає. Так само було з Чейдом. Або ж у неї з’явиться до мене відраза, як могло б бути у Барріча. Тому я всміхнувся і під час нашої розмови тримав свої думки при собі.

Я провів Моллі додому тихими вулицями і побажав на добраніч біля входу у свічну крамничку. Вона на мить завагалася, наче думаючи, що сказати, але загадково подивилася на мене і тихо мовила:

— На добраніч, Новачку.

Я йшов під темно-синім зоряним небом, повз вартових, які вічно грали в кості, у напрямку конюшні. Я обійшов усі стійла, але скрізь було тихо, навіть у сучки, яка привела цуценят. В одному із загонів помітив двоє чужих коней, які дивно поводилися, а також там стояв верховий кінь однієї леді. Я вирішив, що