Робін Хобб - Учень убивці

в замок приїхали якісь аристократи. «Цікаво, що привело її сюди наприкінці літа», — подумав я і помітив, що коні добре доглянуті. Потім залишив стайню й пішов до замку.

За звичкою попрямував на кухню. Кухарка знала, що полюбляють конюхи та солдати, і усвідомлювала, що їм не завжди вистачало звичайних прийомів їжі, особливо мені: останнім часом я постійно хотів їсти. Мадам Гесті недавно заявила, що мені доведеться замотуватися у тканину з кори, як дикуну, якщо я не перестану так швидко рости, бо вона не встигає шити мені одіж. Я мріяв про величезну глиняну миску, в якій кухарка тримала м’яке печиво, накривши шматиною, а також про кружало сиру з особливими приправами. Все це дуже добре смакувало з елем. Я прочинив кухонні двері.

За столом сиділа жінка. Вона їла яблуко з сиром. Побачивши мене, підскочила і схопилася за серце. Таке враження, що леді прийняла мене за Рябого. Я закляк.

— Даруйте, леді, я не хотів вас налякати. Я просто зголоднів і хотів поїсти. Ви не проти, якщо я зостануся?

Леді зі змученим виразом повільно опустилася в крісло. (Дивно, подумав я, що жінка такого становища робить сама на кухні, ще й уночі?) Її шляхетне походження неможливо було приховати під скромною сукнею кремового кольору. Без сумніву, верховий кінь у стайні належав їй і вона не була служницею. Якщо леді посеред ночі зголодніла, то чому просто не покликати слугу, аби той щось приніс?

Вона відвела руку від грудей і затисла рота, наче стримуючи уривчасте дихання. Коли жінка заговорила, я почув, що її голос був досить мелодійний, навіть співочий.

— Їж на здоров’я. Я просто не очікувала. Ти… зайшов так зненацька.

— Дякую вам, леді.

Я походив великою кухнею від діжки з елем до хліба з сиром. Вона не зводила з мене очей. Леді навіть не торкнулася їжі. Вона так і лежала на столі, куди жінка кинула її під час моєї появи. Я налив собі кухоль елю і повернувся. Вона дивилася на мене, широко розплющивши очі. Леді одразу ж опустила погляд. Вона ворушила губами, але не говорила нічого.

— Можу я вам чимось допомогти? — ввічливо запитав я. — Може, показати, де що лежить? Не бажаєте випити елю?

— Якщо тобі не важко, — тихо сказала вона. Я приніс кухоль з елем і поставив перед леді. Вона відхилилася від мене, коли я проходив, наче я був заразний. Можливо, це через те, що я сьогодні працював у стайні і від мене тхнуло. «Та ні, — вирішив я. — Моллі б сказала мені». Вона завжди була відвертою зі мною у таких речах.

Я налив собі ще одного кухля, а потім, озирнувшись навколо, вирішив забрати їжу у свою кімнату. Поведінка леді виказувала, що їй було незручно в моїй присутності. Але коли я одночасно взяв кухоль, печиво і сир, леді вказала на ослін навпроти.

— Присядь, — сказала вона, наче прочитавши мої думки. — Я не повинна тебе проганяти, щоб ти залишився голодним.

Це прозвучало не як наказ чи запрошення, а радше як і те, і те. Я сів туди, куди вказала леді. Ель трохи перелився, поки я намагався поставити їжу і кухоль. Я відчув її погляд, коли сів. Леді так і не поїла. Я пригнув голову, щоб не бачити її погляду, і швидко поїв, потайки, як щур у кутку, що боїться кішки, яка вичікує за дверима. Вона дивилася на мене відкрито, а не нахабно. Але через це в мене постійно щось падало, а потім дійшло, що я несвідомо витер губи рукавом.

Я не знав, що говорити. Але мовчання підштовхувало мене. Печиво, здавалося, пересихало в мене в роті, і я кашляв. А коли хотів запити його елем, то давився. Леді ворушила бровами і стискала губи. Навіть коли я дивився в тарілку, то відчував її погляд. Я швидко доїв, бажаючи втекти від її карих очей і стиснутих губ. Леді мовчала. Я доїв останній кавалок сиру і швидко встав, вдарившись об стіл і ледь не перекинувши ослона. Я побіг до дверей, але потім згадав настанови Барріча про те, що слід вибачитись у присутності леді. Я проковтнув їжу і промовив:

— На добраніч, леді, — промимрив, розуміючи, що варто сказати щось інше. Але нічого кращого вигадати не зміг і почав бокасувати до дверей.

— Стривай, — спинила мене леді. — Ти спиш нагорі чи тут, у стайні?

— І там, і там. Тобто коли як. Тоді на добраніч, леді.

Я обернувся й накивав п’ятами. На півдорозі усвідомив, що її питання було досить дивним. Лише коли роздягнувся, то зрозумів, що досі тримаю свій кухоль з-під елю. Я заснув, відчуваючи себе цілковитим дурнем, хоч і не розумів чому.

Розділ 12

Пейшенс

Пірати з червоних кораблів були нещастям свого народу задовго до набігів на береги Шістьох герцогств і принесли йому багато страждань. Спочатку вони були невеликою сектою, але потім стали потужною релігійною та політичною силою завдяки безпощадній тактиці. Вожді, які відмовлялися визнавати «піратське» вірування, дорого платили за це: їхні діти та жінки ставали жертвами того, що зараз називають «перековування», як то було у сумнозвісному Форджі. Жорстокі й суворі, як і всі острів’яни, вони ретельно оберігали свою спадщину. Тих, хто порушував кровні зв’язки, безжально карали. Уявіть муки батька-острів’янина, чийого сина «перекували». Йому треба або приховувати злочини свого сина (коли він бреше, краде і ґвалтує служниць), або дивитись, як з нього живцем здирають шкіру. Тепер він страждатиме від втрати спадкоємця, а сусіди більше не поважатимуть його. Мало хто опирався владі піратів з червоних кораблів під загрозою «перековування».

До того як пірати почали влаштовувати серйозні набіги на наші береги, вони встигли придушити будь-який спротив на Зовнішніх островах. Ті, хто відкрито їм протистояв, загинули або втекли з країни. Інші змирилися, платили данину й терпіли утиски влади, зціпивши зуби. Але багато острів’ян охоче ставали піратами й фарбували свої бойові кораблі начервоно й ніколи не замислювались над тим, чи вони роблять правильно. Найімовірніше, то вихідці з не дуже заможних прошарків, які навіть не мріяли про владу. Але вождеві піратів із червоних кораблів було байдуже до предків. Головне, аби люди були відданими йому до кінця.

Після того я двічі бачив ту леді. Аж згодом дізнався, хто вона така. Вдруге я зустрів її наступного