Робін Хобб - Учень убивці

вечора в той самий час. Моллі готувала варення, тому я пішов у таверну з Керрі та Діком, де влаштовували музичний вечір. Напевно, я випив кілька зайвих кухлів елю. І хоч голова не макітрилась і не нудило, та позаяк було потемки, то я рухався обережно, бо вже мало не спіткнувся об вибоїну на дорозі.

Біля запиленого кухонного брукованого двору та сараїв для возів є відгороджена ділянка. Її часто називають «Жіночий сад». Не те, щоб туди ходили самі жінки, але вони постійно доглядають за ним. Там дуже гарно. Посередині є ставок, навколо якого безліч клумб, трава, дерева й виноградники. Доріжки викладені зеленим камінням. Я знав, що не можна зараз іти спати, бо ліжко почне крутитись і провалюватись, а за годину мене знудить. Сьогодні був приємний вечір, і не хотілося, щоб він так огидно закінчився. Тому й пішов до Жіночого саду.

В одному кутку між стіною, яка нагрілася за день, і меншим ставком росли різні види чебрецю. В гарячий день від їхнього змішаного запаху паморочилося в голові, та коли вечір переходив у ніч, то чебрець освіжав мене. Я вмився у маленькому ставку, прихилився до кам’яної стіни, яка досі зберігала сонячне тепло, і вдивлявся в тиху гладінь води. Кумкали жаби.

Зненацька почулись кроки і якийсь жіночий голос в’їдливо запитав:

— Ти п’яний?

— Та не дуже, — приязно сказав я, подумавши, що це Тіллі, яка доглядала за садом, і додав: — Не дуже багато було часу і грошей.

— Гадаю, тебе Барріч навчив цьому. Він п’янделига і потіпаха. Барріч завше опускає всіх, хто поряд, до свого рівня.

В голосі жінки звучала гіркота. Я підняв голову, намагаючись роздивитись її в сутінках. О, це та леді, яку я бачив учора. Вона стояла на садовій доріжці у скромному платті. На перший погляд — майже дівчинка. Але з обличчям жінки. Леді була стрункою, приблизно мого зросту, хоч, як на мої чотирнадцять років, зростом я не вирізнявся. Вона дивилася презирливо, про це свідчили її стиснуті губи й насуплені брови над карими очима. У неї було темне кучеряве волосся. Хоч вона й намагалася пригладити його, локони вперто спадали на її чоло та шию.

Не те, що я не хотів захистити Барріча, просто був не в тому стані. Та все ж викрутився, мовляв, він був в іншому місці за декілька миль звідси й не міг бачити, що я п’ю.

Леді підійшла на два кроки.

— Хіба він не навчив тебе чомусь кращому? Хіба він не казав, що пиячити погано?

На півдні говорять, що істина в вині. Гадаю, елю це теж стосується. Тому я так і сказав.

— Насправді, леді, він був би дуже незадоволений мною. По-перше, він би насварив мене за те, що я не встав, розмовляючи з леді. — Я підхопився на ноги. — А потім він би довго читав мені мораль про те, як себе має поводити той, у кого в жилах тече кров принца, навіть якщо в нього немає жодних титулів. — Я вклонився їй, а потім випрямився і махнув рукою. — Гарного вам вечора, прекрасна леді в саду. Бажаю вам на добраніч, а тепер дозвольте позбавити вас моєї незграбної присутності.

Я йшов до виходу у вигляді арки, коли леді зупинила мене:

— Стривай!

Але мій шлунок невдоволено забурчав, тому я зробив вигляд, що не розчув. Леді не йшла за мною, але я відчував, що вона дивиться вслід. Тож підняв голову і швидко вийшов з кухонного двору. У стайні мене вирвало на купу гною, і я заснув у порожньому чистому стійлі, бо приступки до горища Барріча здавалися надто крутими.

Але юність швидко приходить до тями, особливо коли відчуває загрозу. Наступного ранку я прокинувся на світанку, бо знав, що Барріч до обіду буде вдома. Я помився у стайні й вирішив, що потрібно поміняти сорочку, яку вже носив три дні. Я переконався у цьому, коли в коридорі навпроти своєї кімнати зустрів ту леді. Вона зміряла мене поглядом і звернулася до мене:

— Поміняй сорочку.

Я не встиг навіть рота роззявити. Леді додала:

— В цих панчохах ти схожий на лелеку. Скажи мадам Гесті, щоб вона видала тобі інші.

— Доброго ранку, леді, — спромігся сказати я. Це була не відповідь, а те, що перше спало на думку від несподіванки. Я вирішив, що вона досить дивна особа і переплюнула навіть леді Тайм. Тому найкраще, що я міг зробити, — розвеселити її. Сподівався, що вона розвернеться й піде своєю дорогою. Але жінка й далі свердлила мене очима.

— Ти граєш на якомусь музичному інструменті? — запитала вона.

Я мовчки похитав головою.

— А що тоді? Співаєш?

— Ні, леді.

Вона засмутилася, а потім запитала:

— Можливо, тебе вчили епосу та наукових віршів про трави, лікування, навігацію?.. Ну, на подобу цього…

— Лише тому, що стосується догляду за кіньми, соколами й собаками, — відповів я, майже не збрехавши. Барріч вимагав, щоб я вчився цьому. Чейд учив мене розбиратися в отрутах та протиотрутах. Але попередив, що ці знання не для всіх, тому не слід їх розповідати першому-ліпшому.

— Тоді ти танцюєш? Тебе вчили писати вірші?

Я був збентежений.

— Леді, гадаю, ви мене з кимось переплутали. Можливо, ви говорите про Августа, племінника короля. Він на кілька років молодший за мене і…

— Я не переплутала. Відповідай! — верескливо наказала леді.

— Ні, моя леді. Цього вчать… шлюбних дітей. Мене цього не вчили.

З кожним моїм запереченням леді ставала все сумнішою. Вона стискала губи, а її карі очі затуманювалися.

— Я не терпітиму цього, — заявила леді, обернулася, змахнувши платтям, і подріботіла коридором. За мить я зайшов до своєї кімнати, поміняв сорочку й одягнув найдовшу пару панчіх, яка в мене була. Того дня я викинув леді з голови й занурився в заняття.

Барріч повернувся в обід. Йшов дощ. Я зустрів його біля стайні, взявши коня за повід. Барріч скочив із сідла.

— Ти підріс, Фітце, — зауважив він, уважно оглянувши мене, наче я був конем чи псом, що подавали великі надії. Він відкрив рота, аби щось додати, але похитав головою і стиха пирхнув. — Ну?..

І я почав доповідь.

Барріча не було трішки більше місяця, але він хотів дізнатися все у найдрібніших подробицях. Він ішов поряд, слухаючи, а я вів його коня до стайні, а