Дарина Гнатко - Гніздо Кажана

— Ліза поглянула на сестру, та мов не впізнала її. Куди поділася лагідна її, ніжна маленька сестричка, куди поділася та дитина, котру вона випестила, мов власну? Як могла вона перетворитися на ось цю розлючену незнайомку, котра, вилискуючи блакитними очима, випльовувала отруту на адресу людини, в домі котрої жила? Нехай маман, з маман і дива немає, але ж Мері? Чи невже ж сестра схожа на маман набагато більше, ніж тільки личком своїм ляльковим?

Мері зупинилася навпроти Лізи.

— Я втрачаю його, Лізо, невже ти цього не розумієш? — Мері скривилася, заплакала тихо й знову стала схожою на себе колишню, на ту маленьку перестрашену дівчинку, котра з усіма своїми негараздами біглася шукати розради в обіймах старшої сестри. — Й усе це через це божевільне чудовисько, котре раптом прокинулося й заробилося тут господарем.

Ліза нахмурилася.

— Він і є тут господар.

— Тут господар Роман Якович!

Ліза звелася на ноги.

— Мері, що з тобою? Я просто не впізнаю тебе, й відколи ми приїхали до цього дому, ти почала змінюватися, й я не можу сказати, що зміни ці є до кращого. Ти моя сестра, і я дуже люблю тебе, але мені неприємна, розумієш, дуже неприємна твоя ненависть до Ярослава. Я кохаю його…

На личку Мері з’явився жалібний вираз.

— А я кохаю Романа Яковича…

— Знаю, — м’яко відгукнулася Ліза, — й ти, як закохана жінка, маєш мене зрозуміти. Я не хочу сваритися з тобою, ми ж ніколи раніш не сварилися з тобою, але зараз мов якась сила штовхає нас на сварки, невже ж ти цього не помічаєш?

Мері ковтнула.

— Мені страшно, Лізо. Страшно втратити його.

— Але він не був тобі належним, до того ж він, певне, оселиться в Лубнах.

— Певне.

— Й коли він твоя доля, то ви неодмінно ще зустрінетеся й будете разом і він знайде спосіб побачитися з тобою.

Мері невпевнено усміхнулася.

— Ти… ти гадаєш?

Заспокоївши сестру, Ліза відвела її назад до кімнати, посиділа з нею, вмовляючи випити заспокійливих крапель, до котрих додала снодійного з запасів маман. А коли поверталася до власної кімнати, під ноги їй вискочив Карай, лизнув руку й тихо гавкнув.

Ліза усміхнулася.

— Привіт, розбійнику.

Карай підняв вуха й схилив голову набік. Потім тихенько загарчав і жовтуватими, гострими іклами ухопив її за спідницю сукні й легенько потягнув.

Ліза легенько ляснула його по морді.

— Гей, ти куди мене оце тягнеш?

— До мене, — відгукнулася напівтемрява низьким, оксамитовим голосом, і вона, піднявши голову, побачила в коридорі високу постать Ярослава. Карай знову загарчав і, міцніше прихопивши її сукню, знову потягнув уперед, і цього разу Ліза дозволила йому потягнути себе… й прямо в обійми усміхненого, вдоволеного Ярослава.

— Відпочинула? — запитався, палко цілуючи у вуста.

— Трішки.

— Тоді я запрошую тебе на вечерю.

Ліза відхилилася й звела брови.

— Куди?

— До своїх покоїв.

— Але ж це…

— Непристойно? — зітхнув Ярослав, але Ліза помітила, що чорні його, чаклунські очі сміються. — Згоден, але ми нічого не скажемо твоїй маман. До того ж, аби не образити твоїх почуттів, у кімнаті з нами буде мій Остап, а в його присутності я ніколи не дозволю собі нічого такого.

— Якого такого?

— Ну… такого. Він же навіть цілуватися нам не дозволить, такий уже суворий дідусь. — Він потягнув її за руку. — Ходімо, ми просто повечеряємо вдвох, побудемо разом. І навіть не намислюй відмовлятися. Карай усе одно тебе не відпустить!

Поглянувши на собаку, Ліза розсміялася. Карай продовжував тримати її за поділ сукні й тихо гарчати, зазираючи до очей з такою любов’ю.

Вперше увійшла до чоловічих покоїв, роззирнулася зацікавлено. Кімнати в Ярослава були досить розкішними — обшиті синім оксамитом стіни, меблі з червоного дерева та м’які, пухнасті килими, що ховали холодний кам’яний діл. На низенькому столику на них уже чекали тарілки зі свіжою яєчнею, притрушеною зеленою цибулею, шматочками домашньої ковбаси, шинки та сиру, а окремо стояв молочник з вершками, глечик молока та кошик із пухкими, рум’яними пиріжками. Остап, забравши з собою Карая, вийшов до сусідньої кімнати, й Ліза з Ярославом смачно попоїли вдвох, потім довго балакали про все потрішки, й коли Ліза почала куняти, він звівся на ноги.

— Хочеш спати? — запитався тихо, поцілувавши в скроню.

Вона усміхнулася й позіхнула.

— Трішки, а Яша вже, певне, поснув.

— Бідне моє дитя, — ніжно прошепотів Ярослав, цілуючи її та пригортаючи до себе. — Тобі давно вже час бути у своєму ліжку й солодко спати, а я все не можу відпустити тебе від себе. Ти для мене мов повітря…

Він знову поцілував її, цього разу глибше, й Ліза вмить забулася про свою сонливість і про все у всьому світі забулася, притулившись до нього, обхопивши його чисто виголене лице долонями, й відповілася на його пристрасть своєю юною пристрастю…

Й ще не зовсім скоро дісталася вона своєї кімнати, й там, біля дверей, Ярослав усе не бажав її відпускати.

— Все, — шепотіли його вуста, знов шукаючи її вуст, а руки його продовжували пригортати її до дужого тіла. — Все, Лізо, йди. Ти геть сонна!

Вона тихо розсміялася.

— А як же я піду, коли ти мене не пускаєш?

— Справді? Лукаве дівчисько, а мені все здається, що це ти мене тримаєш, і тримаєш так міцно, що довіку не відпущу тебе від себе. Розумієш?

— Розумію.

Щаслива усмішка ще квітла на її рожевих, повних вустах, коли увійшла вона до своєї кімнати, але вона швидко зів’янула, загубилася в хвилі жаху та горя, коли побачила вона Парасю та маленького, потворного Яшу.

А потім Ліза закричала.

Страшно, пронизливо закричала.

7.

Сині квіти волошок покірно ляглися на свіжу, чорну та масну землю двох могил. Ліза опустилася між ними на коліна, не звертаючи уваги на те, що забруднює землею, вологою від дощу, свою сукню. А біль… Біль уже третій день немилосердно розтинав її серце, гіркотою ж ворушився й висушував сльози на очах. Ці дні вона не могла, просто не могла плакати, вилити свого болю слізьми.

Чи настанеться в її житті коли день, у який вона не зможе згадати того, що побачила в своїй кімнаті, увійшовши до неї того вечора такою теплою, вдоволеною й зацілованою Ярославом. Минеться час, промайнуть