Вікторія Вецька - Закохай мене в себе , Вікторія Вецька

Вирішивши, що це все вона могла залишити в себе в кімнаті, я кинувся туди. Заглянув у шафу, але її речі висіли як ні в чому не бувало. Підійшовши до дзеркала я помітив, що там, як і раніше стояла її косметика. Тоді поїду до офісу, і поговорю з нею там.

За мить в моїй кишені завібрував телефон. На екрані я побачив, що телефонувала Мирослава. «Зараз я в неї все розпитаю» — подумав я і прийняв виклик.

— Доброго ранку! — пролунав геть не Мирославиний голос.

— Доброго! Хто ви, і чому ви телефонуєте з номеру моєї дружини? — запитав стурбовано я.

— Ваша дружина зараз знаходиться в першій міській лікарні, — відповів доволі сумний жіночий голос, від якого геть мороз пішов по шкірі.

— Що з нею? — запитав схвильовано я.

— Приїжджайте до лікарні, лікар вам все розповість, — мовила жінка, і відхилила виклик.

Я швидко схопився і поїхав до лікарні. В голові постійно прокручувалися різні страшні думки. Серце прискорено билося. Здавалося, що воно ось-ось випаде в мене із грудей. «Невже Мирослава зважилася на суїцид?» — промайнула думка в моїй голові. Та ні вона занадто любить себе, щоб піти на такий безжальний крок. Та все ж ця думка не покидала мене на протязі всієї дороги до лікарні. Нарешті діставшись до місця призначення, я швидко побіг туди.

— Доброго дня, до вас не потрапляла молода дівчина? — запитав схвильовано, дивлячись на жінку років сорока.

— Потрапляли, аж дві! Ви до якої? До цієї, що потрапила під машину? Чи до тої, що вагітна? — кинула на мене доволі скептичний погляд жінка.

 Вона на всіх так дивиться! Чи тільки на мене?

— Я до цієї, що потрапила під машину! — проголосив я відчуваючи, як в жилах холоне кров.

—  Її особу виявити не вдалося, адже при дівчині геть не було документів. Тож не могли б ви мені сказати її дані.

Вона знущається з мене, чи що! Я зараз як найшвидше хочу побачити Мирославу, а не її дані говорити.

— А пізніше ніяк! В якій вона палаті! — майже кричу я.

— Тихіше ви в лікарні! Спочатку поговоріть з лікарем, він хотів поговорити з родичами цієї пацієнтки, а потім він проведе вас до неї.

— І де шукати лікаря! — сердито вигнув я.

— На другому поверсі в кабінеті двадцять вісім.

Я швидко піднявся по сходах до другого поверху та почав шукати кабінет. Знайшовши я постукав у двері, і зайшов. За столом сидів кремезний чоловік років сорока, і щось швидко записував до журналу.

— Доброго дня, я чоловік дівчини, яка потрапила під автівку, — вимовив, і лікар відвернув свою увагу від журналу та склав руки на столі.

— Доброго дня! Сідайте, зараз я вам все розповім, — спокійним промовив лікар, і його тембр трохи заспокоїв мене.

— Вашу дружину доставили до нас без свідомості, на тілі є декілька гематом та подряпин, а ще відкрита черепно-мозгова травма. В мене є певні не хороші припущення, щодо чутливості її рук і ніг.

— Невже вона стала інвалідом? — схвильовано пролунав мій голос по всьому кабінету.

— Ще зарано про таке говорити! — наголосив доволі голосно лікар та зняв свої окуляри.

— Я можу її побачити? — запитав я, споглядаючи в цей час на лікаря.

— Можете, але не більше трьох хвилин! Пацієнтці потрібен спокій! А ще мені потрібні її дані, адже дівчину до нас доставили без документів, тож нам довелося  скористатися її телефоном, щоб зателефонувати до когось з  родичів.

Назвавши всі дані Мирослави, лікар повів мене до її палати. Зайшовши туди, я побачив як худеньке тіло Мирослави лежало на лікарняному ліжко. Я тихенько та обережно підійшов до ліжка.

— Тільки не більше трьох хвилин! – наголосив лікар і вийшов з палати.

Я сів на стілець біля ліжка Мирослави, і взяв її за прохолодну руку, до якої була введена крапельниця. Її обличчя було бліде, на якому виднілося декілька подряпин на щоці. Я торкнувся до її щоки, яка була холодна та не рухома. В цей час навіть не один нерв не здригнувся на її обличчі. Тоді я притулився до її грудей, щоб відчути їх серцебиття. Серце Мирослави билося в спокійному темпі. Я глянув на свою дружину, і не вірив власним очам. Невже вона дійсно з горя кинулася під машину?

— Мирославо, вибач, що не вберіг тебе! — промовив я та поцілував її руку.

Від цього всього сильно щеміло серце. І я навіть в глибині душі почав звинувачувати себе, що все що сталося з Миросею через мене. Вийшовши в коридор до мене зразу підбігла Тетяна Миколаївна.

— Це ти у всьому винен! — вчепилася вона в комірці моєї сорочки своїми руками. Ти довів мою Мирочку до такого стану! — кричала вона. — Тільки Мирослава прийде до тями, я буду наполягати на тому щоб ви розлучилися. Адже моя єдина донечка не гідна такого, як ти! — погляд жінки був злий та стурбований, і я чудово її розумів.

— Чому ти мовчиш! — крикнула вона до мене не почувши відповіді.

— Коли Мирослава прийде до тями вона вам  все розповість. Адже це її таємниця, і я без її дозволу я не маю права повідомляти про неї вам, — промовив я і сів на диван біля палати.

— Яка ще таємниця?! — стурбовано і трохи здивовано вигукнула Тетяна Миколаївна, сівши біля мене.