Ісабель Альєнде - Японський коханець

найгірших напастей старості. Інших мешканців Лак-хаузу жінка сприймала, наче краєвид затоки, який споглядала здаля, не замочивши ніг. Вона півстоліття належала до великосвітського товариства Сан-Франциско, з’являлася в опері, на благодійницьких акціях і неуникних громадських заходах, тримаючись від усіх на відстані, яку встановлювала, ще коли віталася з людиною. Альма скаржилася Ленні Білю, що її дратують гамір, безглузді розмови й звичаї ближніх, і лише невиразне співчуття багатостраждальному людству рятує її від психопатії. Співчувати нещасним, яких вона не знала, було легко. Люди не подобалися Альмі, вона надавала перевагу котам. Людей перетравлювала невеличкими дозами, більше трьох спричиняли розлад шлунку. Альма завжди уникала зібрань, клубів і політичних партій, не належала до жодного руху, хоча спочатку підтримувала фемінізм, боротьбу за мир і громадянські права. «Я не виходжу боронити китів, щоб не гуртуватися з захисниками природи», — казала вона. Жінка ніколи не жертвувала собою заради іншої людини чи якогось ідеалу. За винятком Натаніеля, коли той захворів, їй не доводилося доглядати когось, навіть сина. Материнство стало для неї не сплеском нестямної любові й тривог, як для інших жінок, а спокійною, стриманою ніжністю. Ларрі був беззаперечно присутній в її житті, в любові Альми до нього переплелися беззастережна довіра й тривала звичка — зручне почуття, що не вимагало значних зусиль. Вона високо цінувала й любила Ісака й Ліліан Беласко, яких називала дядьком і тіткою і після того, як ті стали її свекрами, але не перейняла їхньої доброти та послужливості.

— На щастя, фундація Беласко опікується озелененням, а не допомагає жебракам чи сиротам, тож мені вдавалося робити якісь добрі справи, не зближуючись з тими, кому я допомагала, — сказала вона Ленні.

— Мовчи, жінко. Якби я не знав тебе, то подумав би, що переді мною жахлива самолюбка.

— Якщо я не така, то це завдяки Ітімею й Натаніелю — вони навчили мене давати й приймати. Якби не вони, я зовсім би збайдужіла.

— Серед митців чимало інтровертів, Альмо. Вони мусять абстрагуватися, щоб творити.

— Не шукай виправдовувань. Насправді що старішою я роблюсь, то більше мені подобаються мої вади. Старість — найкращий час, щоб бути тим, ким людина хоче, й робити, що заманеться. Невдовзі я стану для всіх нестерпною. Скажи, Ленні, ти про щось шкодуєш?

— Авжеж. Про безумства, яких не скоїв, що відмовився від сигарет і коктейлів, зробився вегетаріанцем і катую себе зарядкою. Я все одно помру, але в добрій фізичній формі,— пожартував Ленні.

— Я не хочу, щоб ти помирав.

— Я теж, але не маю вибору.

— Коли ми познайомилися, ти був неабияким пияком.

— Я вже тридцять років непитущий. Гадаю, я тоді пиячив, щоб не думати. Був дуже активний, не міг всидіти на місці. В юності нічим не вирізнявся, мене завжди оточували люди й гамір, але я все одно почувався самотнім. Страх самоти визначив мою вдачу, Альмо. Я прагнув, щоб мене приймали й любили.

— Ти говориш у минулому часі. А зараз хіба не так?

— Я змінився. Моя юність минула в гонитві за чиєюсь прихильністю й пригодами, аж поки я по-справжньому полюбив. А потім моє серце розбилося, і я цілих десять років намагався склеїти уламки.

— І тобі це вдалося?

— Либонь, так, завдяки такому собі психологічному шведському столу: індивідуальна й групова терапія, гештальт[29], біодинаміка, зрештою, все, що було під руками, навіть терапія крику.

— Що це в біса таке?

— Я зачинявся з лікаркою на п’ятдесят п’ять хвилин і горлав, мов навіжений, та гамселив кулаками подушку.

— Не може бути.

— Це правда. І уяви, я ще за це платив. Лікування тривало кілька років, то був тернистий шлях, Альмо, але я навчився пізнавати себе й дивитися в обличчя своїй самотності. Тепер вона вже не лякає мене.

— Щось таке могло б зарадити Натаніелю й мені, але нам це не спало на думку. В нашому колі до цього не вдавалися. А коли психологія ввійшла в моду, було вже пізно.

Раптом перестали надходити кошики з гарденіями, які по понеділках присилав Альмі невідомий відправник; саме зараз квіти, як ніколи, могли б розрадити її, але жінка цього начебто не помічала. Після останнього від’їзду вона дуже рідко кудись виходила. Якби Ірина, Сет, Ленні й Кеті не намагалися її розворушити, вона б так і сиділа в чотирьох стінах, як відлюдниця. Альму перестали цікавити книжки, телевізійні серіали, йога, сад Віктора Вікашова й інші заняття, якими доти вона заповнювала свої години. Їла без апетиту, і якби не пильність Ірини, то по кілька днів задовольнялася б яблуками й зеленим чаєм. Вона нікому не казала, що в неї часто штрикає серце, туманіє зір, а найпростіші справи викликають розгубу. Альмине помешкання, доти припасоване, мов рукавичка, до її потреб, зробилося надто великим, розташування приміщень змінилося, і певна, що стоїть перед дверима ванної кімнати, вона виходила в загальний коридор, тепер такий видовжений і кручений. що їй насилу вдавалося серед багатьох однакових дверей відшукати свої. Підлога огиналася, й Альма мусила триматися за стіни, щоб встояти на ногах. Вимикачі були не на своїх місцях, і їй не вдавалося намацати їх у темряві. З’являлися якісь нові коробки та консолі, де громадилися повсякденні речі. Фотографії в альбомах перемішувалися самі по собі. Вона не могла нічого знайти: прибиральниця чи Ірина ховали від неї її манатки.

Вона розуміла, що світ навряд чи грає з нею в піжмурки; найімовірніше, її мозку бракує кисню. Альма витикалась у вікно й робила дихальні вправи за підручником, який взяла в бібліотеці, але відкладала рекомендований Кеті похід до кардіолога, бо й досі свято вірила, що з плином часу майже всі болячки виліковуються самі.

Невдовзі їй мало виповнитися вісімдесят два роки, вона була старою, але не хотіла перетинати поріг старості. Не збиралася сидіти в затінку прожитих років, утупивши погляд у порожнечу й поринувши думками в примарне минуле. Альма пару разів падала, але відбулася синцями; прийшов час змиритися з тим, що іноді хтось підтримує її за лікоть, допомагаючи йти, але вона живила рештки свого марнославства й опиралася спокусі віддатися лінощам. Жінку лякала перспектива перейти до другого рівня, де її життя буде позбавлене приватності, і наймані доглядальниці допомагатимуть їй у найінтимніших потребах. «Добраніч, смерте», — казала вона перед сном, плекаючи слабку надію не прокинутися. Це був би довершений спосіб піти, порівняний хіба що з можливістю заснути вічним сном в обіймах Ітімея після кохання. Насправді Альма не вірила, що заслуговує