Ісабель Альєнде - Японський коханець
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— На щастя, фундація Беласко опікується озелененням, а не допомагає жебракам чи сиротам, тож мені вдавалося робити якісь добрі справи, не зближуючись з тими, кому я допомагала, — сказала вона Ленні.
— Мовчи, жінко. Якби я не знав тебе, то подумав би, що переді мною жахлива самолюбка.
— Якщо я не така, то це завдяки Ітімею й Натаніелю — вони навчили мене давати й приймати. Якби не вони, я зовсім би збайдужіла.
— Серед митців чимало інтровертів, Альмо. Вони мусять абстрагуватися, щоб творити.
— Не шукай виправдовувань. Насправді що старішою я роблюсь, то більше мені подобаються мої вади. Старість — найкращий час, щоб бути тим, ким людина хоче, й робити, що заманеться. Невдовзі я стану для всіх нестерпною. Скажи, Ленні, ти про щось шкодуєш?
— Авжеж. Про безумства, яких не скоїв, що відмовився від сигарет і коктейлів, зробився вегетаріанцем і катую себе зарядкою. Я все одно помру, але в добрій фізичній формі,— пожартував Ленні.
— Я не хочу, щоб ти помирав.
— Я теж, але не маю вибору.
— Коли ми познайомилися, ти був неабияким пияком.
— Я вже тридцять років непитущий. Гадаю, я тоді пиячив, щоб не думати. Був дуже активний, не міг всидіти на місці. В юності нічим не вирізнявся, мене завжди оточували люди й гамір, але я все одно почувався самотнім. Страх самоти визначив мою вдачу, Альмо. Я прагнув, щоб мене приймали й любили.
— Ти говориш у минулому часі. А зараз хіба не так?
— Я змінився. Моя юність минула в гонитві за чиєюсь прихильністю й пригодами, аж поки я по-справжньому полюбив. А потім моє серце розбилося, і я цілих десять років намагався склеїти уламки.
— І тобі це вдалося?
— Либонь, так, завдяки такому собі психологічному шведському столу: індивідуальна й групова терапія, гештальт[29], біодинаміка, зрештою, все, що було під руками, навіть терапія крику.
— Що це в біса таке?
— Я зачинявся з лікаркою на п’ятдесят п’ять хвилин і горлав, мов навіжений, та гамселив кулаками подушку.
— Не може бути.
— Це правда. І уяви, я ще за це платив. Лікування тривало кілька років, то був тернистий шлях, Альмо, але я навчився пізнавати себе й дивитися в обличчя своїй самотності. Тепер вона вже не лякає мене.
— Щось таке могло б зарадити Натаніелю й мені, але нам це не спало на думку. В нашому колі до цього не вдавалися. А коли психологія ввійшла в моду, було вже пізно.
Раптом перестали надходити кошики з гарденіями, які по понеділках присилав Альмі невідомий відправник; саме зараз квіти, як ніколи, могли б розрадити її, але жінка цього начебто не помічала. Після останнього від’їзду вона дуже рідко кудись виходила. Якби Ірина, Сет, Ленні й Кеті не намагалися її розворушити, вона б так і сиділа в чотирьох стінах, як відлюдниця. Альму перестали цікавити книжки, телевізійні серіали, йога, сад Віктора Вікашова й інші заняття, якими доти вона заповнювала свої години. Їла без апетиту, і якби не пильність Ірини, то по кілька днів задовольнялася б яблуками й зеленим чаєм. Вона нікому не казала, що в неї часто штрикає серце, туманіє зір, а найпростіші справи викликають розгубу. Альмине помешкання, доти припасоване, мов рукавичка, до її потреб, зробилося надто великим, розташування приміщень змінилося, і певна, що стоїть перед дверима ванної кімнати, вона виходила в загальний коридор, тепер такий видовжений і кручений. що їй насилу вдавалося серед багатьох однакових дверей відшукати свої. Підлога огиналася, й Альма мусила триматися за стіни, щоб встояти на ногах. Вимикачі були не на своїх місцях, і їй не вдавалося намацати їх у темряві. З’являлися якісь нові коробки та консолі, де громадилися повсякденні речі. Фотографії в альбомах перемішувалися самі по собі. Вона не могла нічого знайти: прибиральниця чи Ірина ховали від неї її манатки.
Вона розуміла, що світ навряд чи грає з нею в піжмурки; найімовірніше, її мозку бракує кисню. Альма витикалась у вікно й робила дихальні вправи за підручником, який взяла в бібліотеці, але відкладала рекомендований Кеті похід до кардіолога, бо й досі свято вірила, що з плином часу майже всі болячки виліковуються самі.
Невдовзі їй мало виповнитися вісімдесят два роки, вона була старою, але не хотіла перетинати поріг старості. Не збиралася сидіти в затінку прожитих років, утупивши погляд у порожнечу й поринувши думками в примарне минуле. Альма пару разів падала, але відбулася синцями; прийшов час змиритися з тим, що іноді хтось підтримує її за лікоть, допомагаючи йти, але вона живила рештки свого марнославства й опиралася спокусі віддатися лінощам. Жінку лякала перспектива перейти до другого рівня, де її життя буде позбавлене приватності, і наймані доглядальниці допомагатимуть їй у найінтимніших потребах. «Добраніч, смерте», — казала вона перед сном, плекаючи слабку надію не прокинутися. Це був би довершений спосіб піти, порівняний хіба що з можливістю заснути вічним сном в обіймах Ітімея після кохання. Насправді Альма не вірила, що заслуговує
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Японський коханець», після закриття браузера.