Мiла Морес - Магія призначення, Мiла Морес

- О, дякую, - беру в руки листівку з яскравими картинками, - я й забула, що він повторюється щороку.

Біжу до кабінету головного, тобто свого чоловіка.

- Калеане, - відчиняю двері, кричу з порога, але пізно розумію, що чоловік у кабінеті не один. Дивним збігом обставин тут зібралося знову все сімейство, до якого тепер належу і я.

- Так, Ені, що трапилося? - Запитує незворушно, виходячи мені назустріч.

- Я щодо фестивалю… Але я можу зайти пізніше, якщо ви зайняті, – киваю на братів.

- Ми вже закінчили. Про який фестиваль ти говориш?

- Про магічний. Його проводять для працівників вежі щороку. На цей раз теж змагання між поверхами, від кожного потрібно висунути пару. Минулого року я брала участь із батьком, ми майже перемогли, - дзвінко тараторю захекавшись. – Цього року ми точно виграємо! Так?

- Еніро, зупинись, я насилу розумію, про що йдеться.

Показую Калеану листівку. Її перехоплюють усі по черзі, вивчаюче дивляться. Молодші Нотрили усміхаються загадково.

- Це має бути цікаво, Каллі! – Аліта зреагувала першою, і я подивилася на неї із сестринською подякою.

- Каллі? – дивлюся на свого чоловіка. - А мені можна так тебе називати?

- Ні, - відрізав, на що я у відповідь втиснула голову в плечі і опустила погляд. Мабуть, у моїй реакції не вистачало тільки по-дитячому надутих губ, щоб, напевно, оточуючі зрозуміли, як мені в цей момент дико прикро.

Вкотре наголосилося на тому, що я в цій родині – новачок, якому не можна робити те, що звикли робити інші. Не знаю, чи перестане мене колись зачіпати те, що родичі чоловіка знають його краще за мене. Моє веселощі як рукою зняло, про фестиваль майже забула.

Плетуся до виходу з опущеними плечима. Вже відчиняю двері, щоб піти.

- Ені, а що стосовно фестивалю? Якщо потрібно брати участь у конкурсах, то це до мене, – добродушний Елім вирішив мене підтримати. Від образи я б і сльозу проковтнула, але не ревіти ж через таку дрібницю, як груба відповідь чоловіка.

- Правда? Ти візьмеш участь зі мною? Я тоді подам заявку, - миттєво веселішаю. Переводжу погляд на Калеана, він дивиться суворо, я ще раз знітилася, видихнула, в той же час опустивши плечі, як і кілька хвилин тому. Його погляд забороняє мені і це.

Пішла до вбиральні в засмучених почуттях. Все ж таки складно постійно комусь підкорятися, робити, як сказано. Я хочу, щоб він іноді йшов мені назустріч, щоб робив приємні для мене речі. А він правила не порушує, нічого не дозволяє, навіть у паб перестав водити, а там було цілком непогано, крім нюансів, про які я тепер попереджена.

Поки я пудрила ніс і розглядала своє відображення у дзеркалі, не без милування собою, дверима голосно грюкнули. Я не побачила, щоб хтось увійшов, але відчула чужу присутність. Тіло обдало холодом, слизький страх ковзнув по грудях. Як тільки я відкрила рота, щоб вимовити ім'я, мені його закрили чимось жорстким, схожим на грубу тканину. В очах відразу потемніло, я відключилася.

Прийшла до тями, коли відчула, що я впала у воду. Моє тіло миттєво потягли вниз, кудись на дно. Спробувала відкрити рота, але вода відразу його заповнила. Очі не встигли сфокусуватися на чомусь конкретному, попереду все у синьому тумані. Відчула, що мене більше не тягнуть, ступня торкнулася піску. Над головою ледь видніються проблиски світла, вода тисне з усіх боків. Моя нога прив'язана до чогось важкого.

Шок пройшов, я встигаю щось збагнути. Натискаю кнопку на браслеті, сподіваючись, що він водонепроникний і я в достатній досяжності для Калеана. Намагаюся переміститися, відштовхнути воду, але марно. З останніх сил рухаю ногами, намагаючись їх звільнити, нахиляюся, щоб розв'язати щось, що мене утримує, але на моїх ногах нічого немає, а може я просто не бачу. Обмацую кісточки, до чогось торкаюся, але голова вже покидає мене. Я відключаюся. В останній момент помітила, як біля мене майнув величезний хвіст.

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно